Ірен Віталіївна Роздобудько - Ранковий прибиральник

Час iти. На порозi я озирнувся: що сказав їй? «Так, ми з тобою однiєї кровi. Тому що виросли на однiй землi, проклятiй Богом, але єдинiй для тих, хто навчився любити її. Вона вiдкидала нас, а ми поверталися. Ми борсалися в її багнi, збиваючи пiд собою твердiнь. Борсались, аж поки вона дозволила нам побачити iнший свiт. Вiн був прекрасний i солодкий. У ньому пахло чудовими парфумами, в ньому смажилися рiздвянi iндички й пеклися смачнющi струделi. У ньому жiнки й чоловiки не кривдили одне одного, а дiти писали зворушливi послання на зворотах своїх знiмкiв. У тому свiтi вмiли голосно смiятись i приховували свої проблеми, у ньому вiрили в те, що Бог забирає всiх на небо, i тому не ридали на цвинтарях. У ньому кожна рiч i кожна людина мали своє мiсце. Лише ми шукали його пiд сонцем. Вiд цього в нас виросли iкла й пазурi, а тiло вкрилося шерстю. Через це ми ненавидимо сьогодення — хоч яким би воно було — i любимо згадувати минуле. I боїмося майбутнього, у якому сьогоднi ти — король, а завтра цiлуєш слiди iншого володаря…

Я знаю, що ти пам’ятаєш смак печеної картоплi, що тебе кривдили — але ти вистояла, що ти вмiєш бути м’якою, як вiск, якщо сама хочеш цього… Як знаю й те, що ти тямиш у добрих винах, i не тiльки в них. А твiй скромний «Бузок» — данина чиїйсь пам’ятi. Не комплексуй iз цього приводу. Ми з тобою однiєї кровi. I нехай Господь береже тебе. Цей хрестик був зi мною тодi, в морi…»

Я обережно причинив дверi й знов iнстинктивно прислухався: раптом почую легкий рух? Вона матерiалiзується й вийде менi назустрiч… Чи хотiв я цього по-справжньому? Я й так сказав надто багато.

Я спустився лiфтом у пiдсобку. Сидячи в 713-му, я втратив багато часу, i мої колежанки вже розiйшлися. Отже, я можу спокiйно перевдягтися, не прислухаючись до веселого щебету i смiху. Я пройшов до свого закутка, в якому вiшав куртку. I тiльки тодi помiтив, що там у крiселку сидить Сiбiлла.

— Де ти забарився? — запитала вона глухим голосом.

Я знизав плечима i, здається, почервонiв, як злодюжка, впiйманий на гарячому.

— Було багато роботи… А що?

— От, вирiшила тебе дочекатись, — i Сiбiлла простягнула менi ранкову газету. Тiльки тепер я помiтив, що очi в неї червонi, як у кролика. I нiс розпух.

Я машинально взяв до рук тоненьку мiсцеву газетку з останнiми новинами.

— Там… унизу, — мовила Сiбiлла.

Я вихопив поглядом кiлька рядкiв: «…При спробi пограбування був застрелений господарем… Пострiл виявився смертельним… Пiсля пояснень у полiцiї пана Джеремi Кретьєна вiдпустили пiд заставу п’ятсот мальтiйських лiр…»

Щось схоже на звiряче ревiння вирвалося з мого горла.

Я зiжмакав газету…

***

…Наступного дня, вихiдного, ми сидiли на каменях пустельного острова, де зовсiм недавно так гарно i спокiйно вiдпочивали. Я, Сiбiлла i Марiя де Пiнта. З нами не було четвертого — Еджiдiо Веллiнгтона, Еда-акули, не було його яхти. Бiля берега самотньо телiпалася на хвилях наша моторка, яку я орендував на кiлька годин, щоби з’їздити на острiв Святого Павла й пом’янути нашого друга.

Напередоднi я сходив у полiцейський вiддiлок, який проводив розслiдування. Розмовляв зi мною тип зi смiшним собачим прiзвищем — Рекс. Я не хотiв, щоб на Еда лягло тавро банального злодюжки, адже тiльки я знав, у чому справжня причина його невластивого для Мальти вчинку. Про це я розповiв лейтенантовi Рексу.

— Справу взагалi-то закрито, — флегматично сказав той. — I все це вже не має жодного значення.

— Як же не має? Гарну людину, вченого, звинуватили у крадiжцi… Та ще в країнi, де немає злочинностi. До того ж Еджiдiо Веллiнгтон шукав iсторичну релiквiю. Невже вам самому не цiкаво перевiрити його гiпотезу?

— Запевняю вас, сер, усе це вигадки чистої води. У мiстера Кретьєна, людини зi старовинного лицарського роду, знаходиться безлiч цiнностей, якi становлять чималий iнтерес для iсторикiв. Iнша справа — скажу вам по секрету, — старигань справдi скупердяй i не хоче розлучатися зi своїми релiквiями нi за якi грошi. Повiрте, я добре знав Еда. Вiн був одержимий i цiлком мiг зважитися на крадiжку.

— Вiн лише хотiв узяти пробу зi скульптури.

— Це не має значення.

Так, тепер нiчого не мало значення… Але все-таки, покопирсавшися в Iнтернетi, я знайшов адресу й написав листа професору Габаллу Алi Габаллу, про якого Ед вiдгукувався дуже шанобливо. У листi я виклав суть справи — може, кострубато й занадто емоцiйно, але я не мiг допустити, щоб Еда, цього чудового хлопця, потрактували як простого «домушника». I ще менi хотiлося, щоб пiсля мого листа представники ЮНЕСКО добряче потрусили Кретьєна.

Потiм я скликав дiвчат, i ми поїхали на острiв.

…Сидiли мовчки пiд палючими променями сонця; я налив у склянку вiскi й накрив шматочком хлiба. Дивно… Недавно я сидiв перед такою самою склянкою. Тiльки хлiб лежав поруч.

Ми не могли говорити. Сiбiлла хлюпала носом, потiм стрiмголов стрибнула у воду i попливла до свого каменя, довкiл якого кружляла минулого разу. Ми з Марiєю залишилися сам на сам.

— Але ж Ед, — сказала вона, — заходив до мене.

— Вiн був у тебе закоханий.

— Я знаю.

— Знаєш?

— Так. Вiн сказав менi про це. А ще сказав, щоб… Щоб я берегла тебе, тому що тобi тут самотньо, тому що ти — незвичайний…

Менi перехопило горло.

— Але я не сказала йому, що ми розiйшлися, — продовжувала Марiя. — Щоб не обнадiювати…

— Вiн хотiв подарувати тобi цього клятого сокола в коробцi з-пiд торта…

— Не знаю, чи я це заслужила, Майкле… Але якби можна було все повернути, я б вiдмовила Еда вiд цього вчинку!

— Якщо чоловiк щось вирiшив — його зупинити неможливо… — спробував пояснити я.

— Я теж залишаю тебе, — сказала Марiя де Пiнта. — Незабаром лечу в Лондон до двоюрiдної сестри. Буду вступати в унiверситет. Грошi я маю… Хотiла заощадити на свiй будиночок та iншi дурницi для… життя. А тепер усе iнакше. Може, й на краще…

У її голосi бiльше не звучала надiя. З тiєї ночi, коли я припхався до неї з квiтами, нам стало простiше спiлкуватися. Ми розмовляли, як друзi.

— I ти, Бруте? — сказав я.

— Нiчого не поробиш, Майкле,