Крістіні Нестлінгер - Маргаритко, моя квітко

не припиняючи жувати, зітхнув: «А що нам ще лишається?» – Маргарита не витримала. Вона підскочила, рвучко відсунула крісло, що воно аж перекинулось, і вибігла з вітальні. Уже в коридорі вона почула голос бабусі: «Гансику, підніми крісло!» А тоді: «Бідна дівчинка, геть спантеличена.

Відколи я ЇЇ бачила останній раз, з неї лишилася просто тінь! Вона схудла як мінімум на п'ять кілограмів!»

Маргарита зупинилася перед дзеркалом. Справді схудла? Як свідчило відображення, її фігура справляла тепер не таке «кругле» враження, як звичайно. «Це ми зараз перевіримо», – прошепотіла Маргарита до свого відображення і витягла з шафи Ганси-кові старі джинси, ті самі, що вона їх одягала, коли йшла до Флоріана Кальба допомагати з математикою. Вона скинула сукенку і натягла штани, над якими ще тиждень тому утворювалася товстенька ковбаска сала. Через стегна штани пройшли без великих зусиль, блискавку можна було застебнути, не втягуючи живота, а ковбаска сала над паском була не така вже і товста. Маргарита, в захваті від цього факту, довго стояла перед дзеркалом і милувалася цим наочним доказом втрати ваги. І тільки коли в коридор вийшла бабуся, несучи до кухні тацю, повну брудного посуду, Маргарита відірвалася від дзеркала, натягла на голе тіло светр, пішла в дитячу і почала сортувати книжки та зошити на завтра. Складаючи портфель, вона згадала про Флоріана Кальба. Як у них тепер складуться стосунки? Як він ставиться до неї? А вона до нього? Обдумування цих питань тривало стільки само, скільки загострювання трьох олівців, і не супроводжувалося надмірним серцебиттям. Маргарита дійшла висновку, що, коли під загрозою опиняється власна сім'я, в людини з'являється тверезий погляд на кохання.

Пізніше, коли за вікнами вже сутеніло, до кімнати зазирнув Гансик і покликав Маргариту-грати в карти.

– Бабуся хоче пограти в дурня, – доповів він.

Маргарита відмовилася скласти родичам товариство. Вона витягла з письмового стола товстеньку пачку прочитаних романів про аристократичні долі й почала перечитувати гепі-енди, тобто відкривала книжечки одну за одною на 62-ій сторінці й заковтувала квінтесенцію щастя. Але цього вечора Маргарита зовсім не мала настрою перейматися долею аристократів. Усі баронеси, котрі тремтіли і стогнали від захвату, всі їхні обітниці вічної любові залишали її сьогодні цілком байдужою та холодною, як огірок в оцті. Єдине, що її по-справжньому хвилювало, – це рух у коридорі, який вона сподівалася почути. Маргарита чекала на прихід мами. Вона дійшла до передостаннього гепі-енду, коли з коридору долинув очікуваний звук. Вона відкинула ГОРДЕ СЕРЦЕ РАЙХЕН-БЕРҐА, побігла до передпокою і чекала на маму ще перед тим, як та відчинила двері квартири. Найбільше зараз їй хотілося кинутися мамі на шию, та це видалося їй надто драматичним жестом. Тому Маргарита лише промовила: «Бабуся приїхала!»

Мама скинула плащ, повісила його на вішак і сказала: «Так я і знала. Тільки від нього йде одна служниця, він одразу ж бере собі другу».

Мама прислухалася до приглушених голосів, які долинали з вітальні: «Шістка!» «Валет!» «Козир!», а тоді крізь прочинені двері побачила вишурувану до блиску кухню і спитала:

– Це тато поприбирав усе те свинство? Маргарита похитала головою.

– Ні, я, ^відповіла вона.

Мама і Маргарита розмовляли дуже тихо. Маргариті це здавалося трохи смішним, але конче необхідним.

– А тепер слухай мене, Маргарито, уважно, – сказала мама, пройшла до кухні й сіла за стіл. – Ти мусиш мені повірити: я роблю це все не тому, що здуріла, чи стала істеричкою, чи ще чомусь!

Маргарита кивнула.

– Або до тата повернеться здоровий глузд, – провадила далі мама, – або він залишиться таким самим впертим! Але якщо я і далі буду його обслуговувати і дозволяти сідати мені на голову, в нього не з'явиться нагоди взятися за розум!

Маргарита продовжувала кивати.

– Ти можеш це зрозуміти, Маргарито? – спитала мама. -Чи ти на мене гніваєшся? Так само, як Гансик?

Маргарита, похитавши головою, сигналізувала, що абсолютно не поділяє Гансикову позицію.

~ Я живу в Марі-Луїзи, – продовжувала мама. – В неї вистачить місця для всіх. А на гроші, які я заробляю в радника, якось можна буде дати собі раду. Тим паче, коли я захочу, то зможу працювати в нього більше. – Мама трішечки посміхнулася. – Він платить просто за те, що в його домі час від часу з'являється привітна людина, котра ще не стоїть однією ногою в могилі!

– А скільки часу потрібно буде татові, щоби взятися за розум? – Маргарита шморгнула носом і пошкрябала живіт так, ніби його покусали комарі. – Я маю на увазі, як довго, бабуся і все… – Маргарита зітхнула і замовкла. Те, що вона хотіла знати, було не дуже легко сформулювати. Але, здавалося, мама її зрозуміла.

– Якби тут не було бабусі, – сказала вона, – якби йому довелося самому давати собі раду, то це, напевно, потривало би недовго. А так… – Мама кинула злісний погляд. – Так у нього знову є все, що потрібно для його прекрасного спокійного життя!

Маргарита саме хотіла сказати мамі, що в такому разі треба зробити все можливе, щоби відіслати бабусю назад до Цветля, аж тут раптом у дверях кухні з'явився тато. Маргарита не зрозуміла, чи то він помітив, що прийшла мама, чи просто хотів узяти в холодильнику пляшку пива. Так чи інак, тато витягнув із холодильника пиво, почав шукати відкривачку, знайшов її, відкоркував пляшку, взяв склянку, налив у неї пиво, почекав, коли осяде піна, долив іще пива. Мама та Маргарита дивилися на нього мовчки. Нарешті склянка була повна, з правильною шапочкою піни, і тато зі склянкою в руці поволі рушив назад. Уже у дверях він спитав:

– Ти вже передумала чи прийшла забрати решту своїх лахів?

– Ні те, ні те, – сказала мама татові у спину. – Я хочу поговорити з Маргаритою. А якщо хочеш – то і з тобою. – Мама трохи підвищила голос. – Але з твоєю спиною я розмовляти не збираюся! Ходи сюди, сядь і постарайся бути нормальним! Ти ж уже не маленький хлопчик!

Тато повернувся, підійшов до столу, сів, зробив ковток пива, стер із губ і з вусів піну.

Маргарита полегшено зітхнула.

– То що ти маєш мені сказати? – тато втупився у свою склянку. На маму він не дивився.

Маргарита зітхнула ще раз. Цього разу причин для полегшення вона вже не бачила.

– Не розмовляй зі мною так! – вигукнула мама. – Так нам ніколи не вдасться нормально поговорити!

– Це тихотіла щось мені сказати, – тато не відводив