Валентина Миколаївна Мастерова - Суча дочка

а невблаганно відраховував день за днем подружнього життя. І перша сварка розтанула, немов грозова хмара, яка не переросла у зливу, кинула кілька крапель і зникла за горизонтом. Та за нею насунулася друга, більша і загрозливіша. Кожного разу, коли приїжджали у село, Іван плакав і просив забрати його з собою. Олена чекала, що чоловік запропонує забрати хлопчика, але той мовчав. Тоді вона сама зайшла до коменданті й попросила ще одне ліжко, хоча б невеличке. «Хочу забрати сина», — відповіла, коли жінка запитала — навіщо?

І без того у тісній кімнаті стало ще тісніше, однак Олена раділа, адже поруч із Іваном життя набирало іншого забарвлення, хоча й клопіткого, але наповненого дитячою любов’ю, без якої життя часом здається прісним.

Одного вечора, коли Іван уже спав, а чоловік щось писав, Олена, трохи хвилюючись, підійшла до нього і сіла за столом навпроти.

— Ти щось хотіла? — підняв на неї очі Володимир.

— Іван тебе татком зве, — промовила притишеним голосом і глянула на сплячого сина.

— Ну й добре. Хіба я проти, — чоловік знову втупився у папери, що лежали перед ним.

— Розумієш… — голос Олени затремтів. — Я б хотіла… Він малий і ще не скоро дізнається, що ти не батько.

— Ну, й що? — незадоволено повів плечем Володимир, немов хотів відігнати від себе якусь думку.

— Ти міг би його усиновити, — Олені важко далися ці слова, адже з дня одруження чекала, що про усиновлення заговорить сам Володимир. Потім їй здалося, що чоловіку просто не спадало на думку, й вона заговорила першою. — Так багато хто робить.

Володимир поклав ручку, відсунув від себе недописаний матеріал. По його обличчю пробігла тінь, і він неголосно промовив:

— Але ж ти мені про цю дитину нічого не розповіла. Скільки я намагався поговорити з тобою, ти не хочеш розповісти елементарного — звідки взявся Іван у твоєму житті? Схоже, що батьки теж не знають правди. Олено, коли ти хочеш, щоб я його усиновив, розкажи мені все.

— Немає особливо чого розповідати — ця дитина моя, — промовила жінка з ноткою болю в голосі. — Дай ще трохи часу, тоді, можливо, я тобі розповім.

— А зараз мені не довіряєш, так, Оленко? — по обличчю Володимира ковзнула крива посмішка. — Але хочеш, щоб я взяв на себе батьківську відповідальність за хлопця. А ти знаєш, що це таке?

— Знаю. Я знаю, що це таке, — вона глянула йому в очі холодним поглядом. — І дуже жалкую, що затіяла цю розмову, — підвелася, роздягнулася і лягла у ліжко, відвернувшись обличчям до стіни.

— Олено, — Володимир пересів зі стільця на ліжко. — Не ображайся. Та я не хочу всиновити дитину якихось негідників, з якими у тебе невідомо які стосунки.

Олена нічого не відповіла. По її обличчю потекли сльози.

— Олено, — погукав її ще раз, але вона знову не обізвалася.

Тоді він підвівся і пішов дописувати матеріал.

Наступний день був, як інші, тільки Олена почала помічати те, чого не помічала раніше, — чоловік ніколи не грався з Іваном, ніколи ні про що не розпитував, хоча той кожного дня чекав його з роботи чи то на східцях гуртожитку, чи й зовсім біля входу. Інколи йшов аж до тролейбусної зупинки, коли Володимир затримувався на роботі, подовгу вдивлявся у людей, що виходили з тролейбусів. Олена сварила, наказувала не йти від гуртожитку, хлопчик обіцяв, та любов до тата була сильніша від материної заборони. Володимир інколи купував дешеві іграшки чи солодощі, й тоді щасливішої людини, ніж Іван, не було у цілому світі. Хлопчик міг подовгу стояти на одному місці й дивитися, як Володимир працює чи їсть, йому вистачало й того, що у нього був татко.

Весна, здавалося, прийшла у місто, щоб здивувати. Мало не за тиждень сірі вулиці зазеленіли, висохли калюжі, й Олену потягло додому. Ночами снилося, що мчить на мотоциклі полем, без кінця і без краю. Прокидалася з відчуттям провини і порожнечі у душі. Чоловік швидко снідав і йшов із дому, а її чекали засмічені кухні, довгий коридор зі старою підлогою, яка невідомо коли фарбувалася і весь час мала вигляд брудної. Вона скучала за селом, за своїми полями й за мудрим Титом Феодосійовичем. У кінці травня не витримала і з Іваном поїхала на кілька днів додому. Від почутого довго ходила приголомшена — Данила Павловича таки зняли з голів, а Тит Феодосійович сам написав заяву.

— Добре, що ти не в колгоспі, — раділа мати. — Там таке робиться… День і ніч їдуть, гребуть, що потягнуть. Бичків почали різати, а половина землі ще не засіяна. Новий голова продав ліс, той, що закупили на будівництво житла, пригнав якусь дорогущу машину й тепер катається щодня із села до райцентру.

Олена слухала матір і відчувала тугу за тими днями, коли її життя було наповнене турботами про посівну, потім — про зазеленілі ниви, які просили то добрив, то вологи, то захисту від бур’янів. Тепер ті поля були не її, на них господарювали інші спеціалісти, які приїхали у село разом із новим головою. Олена здавалася собі зрадницею і довго по тому намагалася зрозуміти, чому доля кидає під ноги одному негідникові село, район, державу. Конкретні люди й цілий народ стають заручниками якогось недоумкуватого лідера, якому бракує елементарного відчуття власної нікчемності, через що летять у прірву роки й десятиліття розвитку держави або ж маленького села, безхарактерного, заляканого війнами, голодом, злиденним життям.

Через рік вона отримала диплом, але від того в її житті нічого не змінилося. Батьки Володимира так і не змирилися з його одруженням, хоча той інколи й навідувався до них. Часто їздив у відрядження, подовгу затримувався на роботі. Олена не нарікала. Чекала, що життя зміниться на краще і через якийсь період знайде іншу роботу і власне затишне житло. Тим жила, коли часом хотілося кинути все, забрати сина й повернутися назад, у село.

Найщасливішим почувався Іван. Йому подобався великий гуртожиток, подобалися дорослі, які весь час посміхалися до нього і чимось пригощали. Подобалося жити у маленькій кімнаті, де є тато й мама. Вранці прокидався і, якщо нікого не було поруч, злазив із ліжка, взувався у маленькі капці й виходив у коридор у самих трусиках та майці.

— Мамо! — гукав на весь поверх. — Я вже наспався.

Часто у дворі гуртожитку грався з дітьми, що жили неподалік у багатоповерхових будинках. Одного разу, коли Володимир з Іваном удома був сам, до них постукала незнайома жінка. За руку вона тримала хлопчика, ровесника Івана, а в іншій руці