Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

зможу обходитися без машини містера Малліґана, а за день або два вже навіть ось цього не потребуватиму.

Вона розмахнулась ціпком і з презирством закинула його в салон.

Вони мовчки стояли. Даґні чекала.

— Останній міжміський дзвінок з тієї станції в Нью-Мексико я зробив до Пенсільванії, — повільно мовив він. — Розмовляв із Генком Ріарденом. Я розповів йому все, що знаю. Він вислухав, потім замовк, і мовив: «Дякую, що зателефонували».

Келлоґ опустив очі. І додав:

— Ніколи в житті я більше не хотів би почути такого мовчання.

Келлоґ поглянув Даґні в очі. В її погляді не було осуду, лише знання того, про що він не підозрював, почувши її запитання про «Комету», — але встиг розгадати.

— Дякую, — сказала вона і відчинила двері машини. — Чи можна вас підвезти? Я мушу повертатись і приготувати обід, перш ніж мій працедавець повернеться додому.

Щойно повернувшись до будинку Ґолта і завмерши посеред тихої, залитої сонцем кімнати, Даґні повністю осягнула свої почуття. Вона поглянула за вікно, на гори, що перегороджували небо на сході. Думала про Генка, уявляючи, як він зараз сидить за своїм столом, за три тисячі двісті кілометрів звідси, його обличчя напружене у намаганні захиститися від агонії, — таким напруженим воно ставало щоразу, протягом усіх цих років, коли він зазнавав удару; Даґні відчула відчайдушне бажання долучитися до його боротьби, боротися за нього, за його минуле, за це напруження в його обличчі та за відвагу, що це напруження підтримувала, — так, як вона прагнула боротися за «Комету», яка на останніх зусиллях повзла пустелею по напівзруйнованій колії. Даґні затремтіла, заплющила очі, почуваючись винною у подвійній зраді; вона ніби зависла у просторі між цією долиною і рештою світу, не маючи права ні на перше, ні на друге.

Це відчуття зникло, коли Даґні сіла за стіл навпроти Ґолта. Він дивився на неї відкрито, безтурботно, наче присутність її була звичайною річчю, і наче її вигляд був єдиним, що він упускав до своєї свідомості.

Вона трохи відхилилася, наче підкоряючись значенню його погляду, і мовила сухо і діловито, умисно ігноруючи його настрій:

— Я переглянула ваші сорочки і виявила, що на одній бракує двох ґудзиків, а друга протерлася на лікті. Хочете, щоб я про це подбала?

— Так, хочу, — якщо ви можете.

— Можу.

Цей діалог, здавалося, не змінив виразу його очей. У погляді проступило задоволення, наче він чекав від Даґні саме таких слів. Єдине, в чому вона не мала певності, — це в тому, чи справді те, що вона бачила в його очах, таки було задоволенням, і чи він узагалі чекав від неї будь-яких слів.

За вікном, над кутом столу, дощові хмари застелили небо. Даґні з подивом зрозуміла, що почуває раптове небажання бути насторожі, їй чомусь захотілося вчепитися за золотисті клапті світла на дерев’яній стільниці, на помащеній маслом скоринці булочок, на мідному кавнику, на волоссі Ґолта — і триматися, мов за маленький острів на краю порожнечі.

Потім — несподівано — вона почула власний голос, і усвідомила, що саме цієї загрози збиралась уникнути:

— Чи дозволяєте ви зв’язуватись із зовнішнім світом?

— Ні.

— Жодним чином? Не можна надіслати навіть записки без зворотної адреси?

— Ні.

— Навіть такого повідомлення, в якому не буде згадано жодної вашої таємниці?

— Звідси — не можна. Протягом цього місяця не можна. Ніколи не можна зв’язуватись із людьми з зовнішнього світу.

Вона зауважила, що уникає його погляду, тому змусила себе повернути голову і подивитися йому в очі. Його погляд змінився. Він став пильний, нерухомий, невблаганно проникливий. Наче добре знаючи причину її прохання, Ґолт запитав:

— Ви хочете попросити про особливий виняток?

— Ні, — відповіла вона, витримавши його погляд.

Наступного ранку, після сніданку, коли вона сиділа в кімнаті, ретельно пришиваючи латку на рукав Ґолтової сорочки, зачинивши двері, щоб він не побачив її незграбних зусиль, Даґні почула, як навпроти будинку зупинилася машина, а також квапливі кроки Ґолта, який перетнув вітальню; чула, як він відчинив вхідні двері й вигукнув з радісним гнівом чи полегшенням:

— Час настав!

Даґні звелася на ноги, але завмерла: вона чула його голос, тон якого раптом змінився і став понурий у відповідь на щось, що побачив перед собою.

— У чому річ?

— Привіт, Джоне, — почувся тихий і чистий голос, врівноважений, хоч і притлумлений виснаженням.

Даґні сіла на ліжко, раптово її покинули сили. Голос належав Франциско.

Вона почула, як стурбований і суворий Ґолт запитує:

— У чому річ?

— Я потім тобі розповім.

— Чому ти так пізно?

— Я за годину мушу знову летіти.

— Летіти?

— Джон, я прилетів тільки для того, щоб сказати, що я не зможу залишитися тут на цей рік.

Запала мовчанка, потім пролунав похмурий і тихий Ґолтів голос:

— Невже все аж так погано?

— Так. Я… Може, я повернуся ще цього місяця. Не знаю.

І з відчайдушним зусиллям додав:

— Не знаю, чи можна сподіватися швидко це владнати…

— Франциско, ти здатен зараз витримати шок?

— Я? Зараз мене вже ніщо не може шокувати.

— У моїй гостьовій кімнаті людина, яку ти мусиш побачити. Це таки шокує тебе, тому я відразу попереджу, що ця особа — досі штрейкбрехер.

— Що? Штрейкбрехер? У тебе вдома?

— Я розповім тобі, як…

— Я мушу сам це побачити!

Даґні почула, як презирливо засміявся Франциско, почула його швидкі кроки, а потім побачила, як відчиняються двері, і, мов у тумані, зауважила, що Ґолт зачинив їх з зовнішнього боку, залишивши їх наодинці.

Вона не знала, як довго Франциско стояв, дивлячись на неї, бо, оговтавшись, уже побачила його перед собою на колінах. Він обіймав її ноги, притиснувшись до них обличчям, його тілом пробігло тремтіння, потім він завмер, натомість затремтіла вона — і це дало змогу рухатися.

Даґні вражено усвідомила, що її долоня ніжно ковзає по його волоссю, тим часом, як сама вона думала, що не має права цього робити, відчуваючи, як з її руки струменіє спокій, огортаючи їх обох, розгладжуючи минуле. Він не поворухнувся, не видав жодного звуку — так, ніби ці обійми були вже достатньо промовисті.

Коли Франциско звів голову, він мав такий вигляд, як Даґні, коли вперше розплющила очі в долині: наче в цьому світі ніколи не існувало жодного болю. Він сміявся.

— Даґні, Даґні, Даґні, — це повторення її імені звучало не як таке, що