Гюнтер Грасс - Бляшаний барабан

роль у перші роки мого життя і які утворюють трикутник. Хоч цей знімок і не такий насичений, як «балконний», а проте випромінює той самий сповнений напруги мир, що його не можна укласти й підписати, либонь, інакше, ніж між трьома учасниками. Можна скільки завгодно сваритися з приводу улюбленої теми трикутника в театрі, та коли на кону лише двоє, то що їм робити, як не дискутувати до хрипоти чи потай чекати на третього? А на моїй картинці їх троє. Вони грають у скат. Тобто кожне тримає карти, як добре дібране віяло, але дивиться не в свої козирі, як це роблять, коли хочуть загострити гру, а в об'єктив. Янова долоня плиском лежить на столі поряд із дрібними грішми, тільки випростаний вказівний палець кудись показує; Мацерат уп'явся нігтями в скатерку; матуся дозволила собі невеличкий і, як мені здається, досить вдалий жарт: вона відкрила одну карту й показує її в об'єктив, але так, щоб інші два партнери ту карту не бачили. Як же легко, одним-однісіньким рухом, просто показавши чирвову даму, можна відродити давній невинний символ! Бо хто ж не присягався у вірності дамі свого серця!

Скат — а в нього, як усі, певно, знають, можна грати лише втрьох — для матусі й обох чоловіків був не просто гра і саме та, що треба; це було їхнє пристановище, їхня гавань, в якій вони ховалися щоразу, коли життя спокушало їх зійтися в парі, побути вдвох — у тому чи тому складі — й грати в оті безглузді ігри, як, скажімо, шістдесят шість чи мюле.

А тепер годі про тих трьох, що привели мене на світ, хоч їм і так нічого не бракувало. Перше ніж я перейду до самого себе, кілька слів про Ґретхен Шефлєр, матусину подругу, та її пекаря, себто законного чоловіка, Александера Шефлєра. Він — лисий, вона, як усміхається, виставляє напоказ усі свої конячі зуби, половина з яких — золоті. Він — куцоногий і, коли сидить на стільці, ніколи не дістає ступнями до килима; вона — у власноруч в'язаних сукнях та кофтах, геть заляпаних узорами. Далі — знімки обох Шефлєрів у шезлонгах або на тлі рятувальних шлюпок пароплава «Вільгельм Густлов», що належить товариству «Сила в радостях», а також на прогулянковій палубі «Таненберґа» від морського судноплавства Східної Пруссії. З року в рік ті двоє вирушали подорожувати на пароплаві й живі-здорові привозили сувеніри з Пілау, Норвегії, Азорських островів, Італії додому на Кляйнгамервеґ, де він випікав булочки, а вона оторочувала зубчиками наволочки. Коли Александер Шефлєр мовчав, він без упину облизував кінчиком язика горішню губу, а городник Ґреф, Мацератів товариш, який мешкав навскоси від нас через дорогу, цю його манеру називав вульгарною і непристойною.

Хоч Ґреф і мав дружину, однак був він скоріше ватажок скаутів, ніж її чоловік. На одному зі знімків ми бачимо його, кремезного, сухорлявого, у формі з короткими штанями, командирськими аксельбантами і в скаутському капелюсі. Поруч із ним у такій самій уніформі стоїть білявий, трохи волоокий, хлопець років тринадцятьох; Ґреф поклав йому на плече ліву руку й, засвідчуючи свою прихильність, притискає його до себе. Того хлопця я не знав, а Ґрефа мені ще належало пізнати й зрозуміти згодом через його дружину Ліну.

Розглядаючи моментальні знімки тих, що подорожували із «Силою в радощах», і свідчень ніжної еротики скаутів, я замріявся. Тепер я хочу швиденько перегорнути кілька сторінок і нарешті підступити до себе, до свого першого фотографічного зображення.

Я був гарненькою дитиною. Сфотографували мене на Трійцю у двадцять п'ятому році. Мені сповнилося тоді вісім місяців, і я був на два місяці молодший від Стефана Бронського, такий самий завбільшки знімок якого наліплено на наступній сторінці; Стефан випромінює там таку посередність, що її просто важко описати словами. Ту. поштову листівку (у неї хвилясті, майстерно обрізані краї, а зворотний бік розграфлено, щоб там писати адресу) надрукували, мабуть, чималим накладом — для сімейного вжитку. Віконце на розтягненому вширшки прямокутнику має форму надто симетричного яйця. Голенький, символізуючи жовток, я долілиць лежу собі на білій шкурі — якийсь арктичний білий ведмідь, мабуть, пожертвував її східноєвропейському фотографові-професіоналу, що спеціалізувався на дитячих знімках. Для мого першого портрета, як і для багатьох інших знімків того часу, вибрали також той неповторний, коричнюватий теплий відтінок, що його хотілося б назвати гуманним — на відміну від негуманних, гладеньких чорно-білих відбитків наших днів. Тьмяне, розмите — певно, намальоване — листя створює темний, пожвавлений кількома світлими плямами задній план. Моє гладеньке здорове тільце спокійно лежить на шкурі — трохи навскоси, випроставшись, перебуваючи під впливом полярної батьківщини білого ведмедя, — тоді як круглу, як м'яч, дитячу голівку я напружено тягну вгору й блискучими очима дивлюся на того, хто розглядатиме потім мою голизну.

Можуть сказати: знімок як знімок, дитячі знімки всі такі. Але ви тільки подивіться на оці ручки, і вам доведеться визнати: мій перший портрет зовсім відрізняється від незліченних окрас різноманітних альбомів, де суціль — чарівні створіннячка. Я лежу, стиснувши ручки в калаки. Пальчиків-сардельок, які безтямно, піддаючись ще темному хапальному інстинкту, граються кудлами шкури білого ведмедя, ви не побачите. Натомість обабіч голови пурхають не на жарт стиснуті невеличкі хапалочки, щомить ладні впасти вниз, задати тон. Який тон? Барабанний!

Поки що його ще нема — того, якого з нагоди мого народження під електричними лампочками мені пообіцяли подарувати на мої треті роковини; однак досвідченому монтажерові нічого не варто було б додати сюди відповідне, тобто зменшене зображення дитячого барабана, навіть не вдаючись до жодної ретуші моєї пози. Довелося б тільки прибрати оте безглузде ганчір'яне звірятко, на яке я навіть не звертаю уваги. Воно й так як приший кобилі хвіст у цій загалом вдалій композиції, темою якої обрано той кмітливий, прозорливий вік, коли ось-ось мають прорізатися молочні зубки.

Згодом на шкуру білого ведмедя мене вже не клали. Я мав, певно, півтора року, коли мене в дитячому візку на високих коліщатах поставили під штахетником, зубці й поперечки якого так чітко відтіняло снігове покривало, що напрошується припущення: цей знімок зроблено в двадцять шостому році. Той грубо збитий паркан, що пахнув просмоленими дошками, нагадує мені, коли його розглядати довше, передмістя Гохштріс, у просторих казармах якого колись розквартировувалися гусари макензенського полку, а за моїх часів — поліція Вільного міста. Але ніхто з конкретних мешканців того передмістя на думку мені не спадає, тож можна гадати, що мене там сфотографували, коли батько з матусею