Гюнтер Грасс - Бляшаний барабан

Матуся й Мацерат, попри холодну пору, стоять обабіч мого візка без зимових пальт. Ба більше, на матусі — російська кофта з довгими рукавами, а вишитий візерунок на ній надає цьому зимовому знімку ось якого вигляду: десь у глибині Росії фотографують царську родину, камеру тримає Распутін, я — царевич, а за парканом причаїлися меншовики з більшовиками й, майструючи саморобні бомби, вирішують занапастити мою самодержавну сім'ю. Коректна, середньоєвропейська і, як з'ясується згодом, доленосна дрібнобуржуазність Мацерата згладжує насильну гостроту цієї трагічної теми, яку приховує знімок. Люди навідалися до мирного Гохштріса, ненадовго, навіть не накидаючи зимових пальт, вийшли з помешкання надвір, попросили, щоб господар сфотографував їх із маленьким і веселим, як того й хотілося татові і мамі, Оскаром посередині й одразу потому повернулися в тепло, щоб смакувати кавою з печивом та збитими вершками і тішитися життям.

Є ще добрий десяток моментальних знімків, на яких однорічний, дворічний, двозполовиноюрічний Оскар лежить, сидить, повзе й біжить. Знімки повиходили більш-менш непогані й загалом є мовби підготовчою стадією того портрета на повен зріст, що його замовили з нагоди мого триріччя.

А тут я його вже маю, свого барабана. Ось він, новесенький, з білими й червоними зубчиками вже висить у мене на животі. Ось я з почуттям власної гідносте, з поважним, сповненим рішучосте обличчям склав навхрест на блясі дерев'яні палички. Ось на мені смугастий светрик. Ось я стою в лискучих лакованих черевичках. Ось чубчик на голові в мене стирчить, наче щітка, — хоч бери та чисть нею що завгодно. А тут у моїх синіх очах, у кожному з них прозирає жадання влади, яка нікому не хоче коритися. А ось мені пощастило тоді зайняти позицію, відмовлятися від якої я не мав жодної причини. Тут я сказав, я зважився, я поклав собі нізащо в світі не ставати політиком, а вже бакалійником — і поготів, краще вже поставити крапку й лишитися таким навік — і я таким і лишився, намагаючись не змінювати ні зросту, ні вигляду впродовж багатьох-багатьох років.

Маленькі люди й великі люди, Малий Бельт і Великий Бельт, малі літери й великі літери, карлики й Карл Великий, Давид і Ґоліаф, хлопчик-мізинчик і гвардійці-велети; а я лишився трилітком, гномиком, капшуком, від горшка три вершки, лишився, щоб потім не довелося дошукуватися всіляких різниць — як, скажімо, між малим і великим катехізисом, щоб не стати так званим дорослим чоловіком заввишки метр і сімдесят два сантиметри й не потрапити до лап чоловікові, який, голячись перед дзеркалом, сам себе називає моїм батьком, і щоб не звалити на свої плечі підприємства, яке під назвою крамниця бакалійних товарів на бажання Мацерата мало стати для двадцятиоднорічного Оскара світом дорослих. Щоб не довелося бряжчати касою, я вчепився в барабан і після того, як мені сповнилося три роки, не виріс ні на йоту, зостався трирічним, зате й утричі розумнішим, тим, кого всі дорослі перевершували зростом, хто в такий спосіб мав перевершувати дорослих розумом, хто не хотів порівнювати власну тінь з їхніми тінями, хто завершив свій розвиток — і внутрішній, і зовнішній, тоді як дорослі ще у похилому віці мусили розводитися про розвиток, хто легко осягав те, що дорослим давалося коштом неймовірних зусиль, а незрідка й мук, кому не треба було з року в рік купувати більші черевики й штани для того, аби лишень довести, що щось там росте.

І все ж таки — й цього не може заперечити навіть сам Оскар — у нього дещо таки росло, і не завжди мені на добро, і зрештою воно досягло месіанських розмірів; та хто ж із дорослих за моїх часів придивлявся, хто прислухався до завжди трирічного барабанщика Оскара?

Чара, чарка, чарочка

Щойно я описав знімок, котрий показує Оскара на повен зріст, із барабаном і барабанними паличками, й воднораз розповів, які давно визрілі рішення він, поки його фотографували, ухвалював, споглядаючи гостей, що з нагоди його дня народження зібралися навколо святкового пирога з трьома свічками; а тепер, коли згорнений альбом уже німо лежить переді мною, я хочу згадати про ті обставини, які хоч і не дають пояснення моєму такому довгому триріччю, проте, викликані мною, все ж таки відіграли свою роль.

Від самого початку мені було очевидно: дорослі тебе не зрозуміють і, якщо ти вже не підростатимеш у них на очах, називатимуть недорозвиненим, вони тягатимуть тебе й свої гроші до сотень лікарів, намагаючись домогтися якщо не твого одужання, то принаймні пояснення твоєї недуги. Отож, щоб обмежити ті консультації якоюсь стерпною кількістю, я мусив, перше ніж лікар дасть своє пояснення, зі свого боку придумати переконливу причину затримки свого зросту.

Сонячний день у вересні, мій третій день народження. Лагідне, прозоре, мов скло, бабине літо, навіть сміх Гретхен Шефлєр лунає не так різко. Матуся награє на піаніно щось із «Циганського барона». За спиною в неї, позад обертового дзиглика, стоїть Ян, торкаючись її плеча й намагаючись зазирнути в ноти. Мацерат уже готує на кухні вечерю. Бабця Ана з Гедвіґ Бронською й Александером Шефлєром підсовуються ближче до городника Ґрефа — той завше знає багато історій, скаутських історій, в яких виявляється відданість і мужність; не забудьмо також про годинника на підлозі, який не пропускає жодної чверті години цього так тонко зітканого вересневого дня. А оскільки всі, як і годинник, були дуже заклопотані й від мадьярської землі, батьківщини циганського барона, через Трефових скаутів, що саме переходили Вогези, незрима лінія потяглася повз Мацератову кухню, де на сковороді від жаху корчилися кашубські лисички з яєчнею-бовтанкою та підчеревиною, вздовж коридору до крамниці, то я, знічев'я постукуючи по своєму барабану, нишком і собі рушив туди ж таки й невдовзі опинився за прилавком, досить далеченько від піаніно, лисичок і Вогезів; тут я завважив, що ляда до підвалу відкинута: певно, Мацерат, коли лазив по бляшанку з консервованими фруктами на солодке, забув її причинити.

І все ж минула ще добра хвилина, поки я збагнув, чого чекала від мане ляда до нашого підвалу. Крий Боже, не самогубства! Це було б таки аж надто просто. Одначе щось інше було важче, болючіше, вимагало від мене жертви, й уже тоді, як і щоразу, коли я мусив чимось жертвувати, чоло мені зросив піт. Головне — щоб не постраждав барабан, його треба було зберегти цілим, знести шістнадцятьма