Віктор Еміль Франкл - Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі

Я ще не зауважив, що відповідь на запитання, над яким я так пристрасно бився, уже приготована для мене й що невдовзі я почую відповідь. Це сталося, коли я мусив здати свій одяг, успадкувавши натомість зношене лахміття в’язня, якого відправили до газової камери одразу після прибуття на залізничну станцію Освенцим. Замість багатьох сторінок мого рукопису я знайшов у кишені куртки сторінку, вирвану з гебрейського молитовника, із найважливішою єврейською молитвою «Шма Ісраель».[20]

Як інакше я міг сприйняти такий «збіг», коли не кинути виклик долі — жити моїми думками замість того, щоб викладати їх на папері?

Трохи пізніше, пригадую, мені здавалося, що незабаром я помру. Однак у цій критичній ситуації мене непокоїли інші питання, аніж моїх товаришів. Їх цікавило: «Чи виживемо ми в таборі? Бо якщо ні, усі ці страждання не матимуть сенсу». Мене ж захоплювало інше питання: «Чи мають ці страждання, ці смерті навколо нас сенс? Бо якщо ні, то, очевидно, у виживанні немає сенсу; адже життя, сенс якого залежить від такої випадковості — урятується хтось чи ні — урешті нічого не варте».

Метаклінічні проблеми

Усе частіше нині до психіатра звертаються пацієнти радше з людськими проблемами, аніж із невротичними симптомами. Дехто із цих людей у давнішу пору звернувся б до пастора, священика чи рабина. Нині вони часто відмовляються звірятися духовній особі, натомість ставлять лікарю питання, як-от: «У чому сенс мого життя?»

Логодрама

Я хотів би навести такий приклад: колись до мого шпитального відділення після спроби самогубства потрапила мати хлопчика, який помер в одинадцятирічному віці. Лікар Курт Косурек запропонував їй приєднатися до терапевтичної групи, і сталося так, що я увійшов до кімнати, де він провадив сеанс психодрами. Вона розповідала свою історію. Після смерті хлопчика вона залишилася з іншим, старшим сином, неповносправним унаслідок дитячого церебрального паралічу. Бідолашний хлопчина міг пересуватися тільки в інвалідному візку. Його мати, одначе, збунтувалася проти своєї долі. Та коли вона намагалася вчинити самогубство разом із ним, саме неповносправний хлопчик стримав її: йому подобалося жити! Для нього життя залишалося змістовним. Чому воно не було таким для його матері? Як їй знайти цей сенс життя? І як нам було переконати її, що він є?

Імпровізуючи, я долучився до дискусії і почав ставити питання іншій жінці в групі. Я запитав її про вік, і вона відповіла: «Тридцять». Я заперечив: «Ні, вам не тридцять, але вісімдесят, і ви лежите на смертному ложі. Й ось ви озираєтеся на своє життя — бездітне, але сповнене фінансових успіхів і соціального престижу». Потім я запропонував їй уявити, що вона відчуватиме в цій ситуації: «Що ви думатимете? Що собі скажете?» Дозвольте мені дослівно зацитувати її відповідь, записану під час цієї сесії на плівку. «О, я вийшла заміж за мільйонера, у мене було легке, розкішне життя, і я уповні ним насолоджувалася! Я фліртувала з чоловіками, дражнила їх! Але зараз мені вісімдесят; у мене немає власних дітей. Озираючись назад, як стара жінка, я не можу зрозуміти, для чого це все було; насправді, мушу визнати, я зазнала життєвої поразки!»

Потім я запропонував матері неповносправного сина уявити себе в подібній ситуації і пригадати своє життя. Послухаймо, що вона сказала, це також записано на плівці: «Я хотіла мати дітей, і моє бажання сповнилося; один хлопчик помер; інший — неповносправний, і його відіслали б до інтернату, якби я не опікувалася ним. Хоч він неповносправний і безпомічний, але він, урешті, мій син. Отже, я намагалася відкрити йому повноту життя; покращила його існування». У цю мить вона вибухнула плачем і крізь сльози провадила далі: «Щодо мене, я можу озирнутися на своє життя спокійно; тому що можу сказати, що моє життя було сповнене сенсу і я дуже старалася здійснити його; я чинила якнайкраще — зробила для сина все, що від мене залежало. Моє життя не було поразкою!» Споглядаючи своє життя наче зі смертного ложа, вона раптом зуміла побачити в ньому сенс, сенс, який увібрав навіть її страждання. До того ж стало зрозумілим, що навіть короткотривале життя, таке, наприклад, як у її померлого хлопчика, може бути настільки багатим радістю і любов’ю, що міститиме більше сенсу, ніж життя, що триває вісімдесят років.

За якийсь час я перейшов до іншого запитання, звертаючись уже до всієї групи. Йшлося про те, чи мавпа, яку використовують для дослідів із отримання сироватки від поліомієліту і якій постійно роблять пункції, спроможна зрозуміти сенс своїх страждань. Одноголосно група ствердила: звісно, що ні; через обмежений інтелект мавпа не може увійти у світ людей, той єдиний світ, у якому можуть зрозуміти сенс страждань. Тоді я поставив іще одне питання: «А як щодо людини? Ви впевнені, що людський світ — це вищий щабель еволюції космосу? Хіба не можливо, що існує інший вимір, у якому питання щодо остаточного сенсу людських страждань знайде відповідь?»

Вищий сенс

Цей остаточний сенс, безсумнівно, перевершує обмежені інтелектуальні здатності людини; зважаючи на цей контекст, у логотерапії ми називаємо його «вищим сенсом». Людина повинна не терпіти беззмістовність життя, як стверджують деякі філософи-екзистенціалісти, але радше погодитися зі своєю нездатністю зрозуміти його безумовну змістовність у раціональному виразі. Logos глибший за логіку.

Психіатр, який посувається далі концепції вищого сенсу, рано чи пізно буде присоромлений власними пацієнтами, так само як зробила моя дочка, яка у шестирічному віці запитала мене: «Чому ми говоримо про доброго Бога?» На що я відповів: «Кілька тижнів тому ти хворіла на кір, і добрий Бог дав тобі повне одужання». Однак я не переконав маленьку дівчинку; вона заперечила: «Авжеж, але, будь ласка, тату, не забудь: насамперед він дав мені кір».

Одначе, коли пацієнт стоїть на твердому ґрунті релігійної віри, годі заперечити терапевтичний ефект його релігійних переконань і, у зв’язку з цим, мобілізації його духовних ресурсів. Для цього психіатр повинен поставити себе на місце пацієнта. Саме це я й зробив, коли рабин зі Східної Європи звернувся до мене і розповів свою історію. Він втратив свою першу дружину і шістьох дітей у концентраційному таборі Освенцим, де їх відправили до газової камери, а зараз з’ясувалося, що його друга дружина безплідна. Я зауважив, що дітонародження — не єдиний сенс життя, тому що тоді життя саме по собі стало б безсенсовним, адже щось безсенсовне за суттю не може набути сенсовності тільки завдяки його відтворенню. Однак рабин оцінював свою ситуацію, як ортодоксальний єврей, і впадав у відчай через те, що в нього не було сина, який колись прокаже кадіш[21] над його могилою.

Та