Богдан Вікторович Коломійчук - Візит доктора Фройда

— Ви праві, це хитра й обережна тварюка...

Витримавши паузу, Вістович звів на Штальмана запитальний погляд. Комісар чекав, доки віденець пояснить причину свого візиту.

— Хотів сказати, що ми виконали ваше прохання і склали список усіх пацієнтів покійного доктора Тофіля, — мовив шеф-інспектор, дістаючи з-під поли плаща невелику папку.

— Чудово, — ожив комісар, — давайте сюди.

— Проблема в тому, що прізвищ понад півсотні, а хвороби пацієнтів описані цими дурнуватими лікарськими термінами... Відверто кажучи, я ні біса не зрозумів, — сказав Штальман, кладучи папку перед Вістовичем.

Відкривши її, комісар розгорнув список. Від думки, що в ньому є ім'я убивці, за яким полює вся поліція Відня і Лемберга, залоскотало в шлунку.

— Не уявляю, як ви зможете виокремити того, хто нам потрібен, — сказав шеф-інспектор. — Можливо, запросити з Відня якого-небудь фахівця медичної справи?

— Не турбуйтеся, пане Штальмане, — раптом засяяв на обличчі Вістович. — Найкращий віденський фахівець, який може допомогти у цій справі, вже тут.

— Он як? — здивувався Штальман. — І хто ж це?

— Доктор Зиґмунд Фройд. Гадаю, ви чули про нього.

— Так, чув. Якщо хочете, я поговорю з ним.

— З доктором? Навіщо?

— Попрошу його допомогти вам.

— Так сталося, що доктор Фройд уже залучений до цієї справи.

У шеф-інспектора від здивування відвисла щелепа.

— Справді? — перепитав він.

— Скажу більше: деякі висновки доктора нам добряче стали в пригоді, — додав комісар.

— Що ж, тоді я можу лише побажати вам успіху, пане Вістовичу... Бачу, що в своєму місті вам значно краще ведеться, аніж в холодному Данциґу.

— Не можу не погодитись.

На цих словах чоловіки попрощалися, і комісар знову заглибився у свої роздуми. Якась далека думка бродила у його зболеній голові й все ніяк не могла дістатися назовні. Він подумав про вбивство у в'язниці, яке Упир вчинив хитро і нечувано нахабно. Так само як і в потязі, вбивши Німанда просто в нього під носом. Обидва ці злочини були спрямовані проти поліції, а точніше, проти нього, оскільки і Німанд, і Тофіль так чи інак були причетні до розслідування.

Вістович запалив цигарку, відчуваючи, що бажана думка от-от вирине на поверхню... Що пов'язувало ці два вбивства, окрім нахабності й по-диявольськи точного розрахунку? Якщо для того, щоб проникнути до в'язниці, Упир перевдягся охоронцем, то для того, щоб укол опікати Німанда, йому слід було б... Одягнутися кондуктором, чорт забирай!

Не в змозі всидіти на місці, комісар схопився на ноги, одразу відчувши, як у скронях його запульсував гострий біль. Авжеж, найкращий спосіб замаскуватись — це видати себе за звичайного службовця, який найменш викличе інтерес у поліції.

Вістович зазирнув до шухляди у своєму столі, де мала бути мазь від болю в голові. Втім, там її не знайшлося... Щиросердно вилаявшись, комісар знову вмостився на стільці й запалив свою чергову цигарку. Доведеться терпіти або йти до аптеки. Поки що він обрав перше.

Невдовзі до кабінету повернувся й Самковський, втомлений і зім'ятий, як гончий пес. Не кажучи ні слова, він зняв пальто і поплентався до свого столу.

— У вас є свіжа газета? — несподівано запитав у нього комісар.

Ад'юнкт кивнув головою.

— Передивіться репертуари наших театрів, — сказав Вістович.

Підлеглий зиркнув на шефа як на божевільного.

— Передивіться, кажу вам, — повторив той. — Я б і сам це зробив, але шалено болить голова.

— Хочете піти на виставу? — іронічно зауважив Самковський.

— Так, цікавить антична драматургія...

Самковський сердито розгорнув «Діло» на останній сторінці.

— Фредро, Фредро, Фредро... Шекспір, Софокл... — промимрив ад'юнкт.

— Софокл? — перепитав комісар, миттю опинившись біля нього. — Дайте сюди!.. Це ж треба... Гастролі віденського театру «Камершпіль»... у приміщенні Нового театру у Львові... Серед вистав, зокрема, «Даная» Софокла... Хай йому чорт, Самковський! Ми йдемо до театру!

Між тим ад'юнкт скривився так, ніби щойно розбив тухле яйце.

— Прошу пана, з дитинства ненавиджу всю цю митецьку чортівню і тамтешніх розмальованих психів на сцені, — мовив він.

— Дарма, Самковський, дарма... — комісар згадав про біль і потягнувся до холодної склянки з водою, щоб прикласти її до чола. — Театр не люблять тільки ті, хто боїться зазирнути правді в вічі і побачити в них себе. Але майте спокій. Ми підемо не на виставу. Окрім того...

Вістович раптом замислився.

— Окрім того, Самковський, відправте, будь ласка, ось цю папку доктору Фройду, — продовжив він за мить. — Це список віденських пацієнтів покійного Тофіля. Серед них, як я сподіваюся, є і наш Упир.

Ад'юнкт взяв папку до рук з неприхованим хвилюванням і якоюсь поліцейською жадібністю.

— І будьте ласкаві, — додав Вістович, — попросіть пана Фройда не зволікати з цим.

— Гаразд.

Самковський одягся і знову вийшов з кабінету.

— О шостій вечора, не пізніше, прошу бути тут, — гукнув шеф йому вслід.

Вістович, зрештою, також не затримався надовго в кабінеті. За чверть години, вийшовши з будинку Дирекції поліції, він подався до площі Бернардинів, де в аптеці «Під Угорською Короною» придбав собі нарешті мазь від болю в голові. Помастивши одразу ж нею скроні, Вістович посидів з півгодини в аптечній почекальні, доки біль не почав стихати, а потім і зовсім ущух. Господар аптеки приніс йому склянку з м'ятною настоянкою, після якої комісару полегшало остаточно і навіть втома почала зникати.

Від аптеки Вістович подався на вулицю Карла Людвіга, де зайшов до кнайпи «Мельпомена», в якій збиралися тутешні театрали. Тут, як завжди, було весело й гамірно. Здавалось, тутешній світ існує сам по собі, незалежно від зовнішнього. І навіть якби за вікном настав Апокаліпсис, тут однаково звучали б фортеп'янні акорди, цигарковий дим так само ліниво тягнувся б кудись у напрямку стелі, а захмеліла публіка невтомно б обговорювала театральні плітки і новини. Цих яскравих і талановитих людей цікавили тільки вони самі.

Вістович неквапно підійшов до шинквасу. Господар, лисуватий усміхнений бородань, приязно з ним привітався і запитав, як ся має пан комісар. Вістович знав його ще відтоді, як у «Мельпомені» часто бувала його колишня дружина-актриса. І навіть якщо її не було серед відвідувачів, цей чоловік усе одно міг сказати комісару, де вона. А найголовніше — з ким.

— Дякую, Сташку, все в мене непогано, — відповів Вістович, а тоді замовив собі келишок горілки і м'ясних кнедлів.

Після пережитого за сьогодні все це