Богдан Вікторович Коломійчук - Візит доктора Фройда

— Крім того, галичани — це така етнічна група, що не піддається аналізові.

— Убивця — віденець, чорт забирай.

— Найпевніше, що віденець галицького походження.

— Гаразд, тоді даруйте за турботу...

— Стривайте.

Доктор Фройд зморщив чоло, мовби в голові його виник раптовий біль. Потім збив попіл до попільниці і промовив трохи стишеним голосом, ніби боявся, що його підслухають:

— Як на мене, комісаре, то його... особлива любов до власних речей могла виникнути внаслідок якої-небудь дитячої образи. Найпевніше, сексуального характеру. І цей ніж, ви вже даруйте за подробиці, для нього підсвідомо — символ чоловічності... Розумієте?

— Не зовсім.

— Гаразд, я спробую пояснити. Усе, що нас оточує, всі предмети довкола нас, сприймаються одночасно свідомістю і підсвідомістю. Свідомість трактує їх, спираючись на власний досвід. Скажімо, ось переді мною фаянсова філіжанка, і моя свідомість добре знає, що в ній приносять каву... У той же час підсвідомість наділяє цю річ певним значенням. Наприклад, філіжанка може осоціюватися з жінкою. Точніше, з жіночністю... Словом, кожен предмет, хоч і не обов'язково, може на підсвідомості викликати в нас дуже сильні переживання, яким подекуди важко дати раду. Найперше тому, що ми не розуміємо природи цих переживань. Їх розуміє тільки наша підсвідомість. Для неї кожен предмет — це символ.

— І навіть сигара? — в'їдливо запитав Самковський.

— Навіть сигара, — відповів доктор. — Хоч іноді вона означає лише мою шкідливу звичку курити, і тоді це лише сигара.

— То як щодо вбивці? — сказав Вістович.

— Гадаю, сьогодні він буде стримувати в собі агресію. Усім, хто матиме з ним справу, слід бути обережним. Зауважте, я кажу не про його страх, а саме про агресію.

— Якщо ним керуватиме лише агресія, то цей психопат нічим нас не здивує, — сказав комісар. — Нам із Самковським вже час, докторе Фройде. Зробимо свою роботу, а тоді повернемось за цей столик. Гадаю, ще навіть разом пообідаємо.

Поліціянти підвелися і мовчки вийшли з кав'ярні. Підставне помешкання знаходилось на вулиці Собєського. З Академічної вони рушили на вулицю Валову, а далі, минувши вузький провулок, опинилися на місці. До помешкання підіймалися поволі, прислухаючись до кожного свого кроку. Вузькі сходи вивели комісара та його підлеглого до тісної комірчини, що знаходилась поруч помешкання. Тут уже чатувало двоє поліцейських, чиї нерухомі постаті виднілися в темному просторі. Привітавшись, Вістович припав оком до шпарини, крізь яку було видно простір сусідньої кімнати. Вбраний у цивільне капрал Шельонг поволі походжав з кутка в куток, мовби звикаючи до тимчасової ролі господаря. Між ним і тими, хто очікував у засідці, були лише тонкі двері. Підходив полудень.

— Сподіваюсь, той психопат пунктуальний, — прошепотів у темряві Самковський. — Тут дихати нічим.

Хтось із поліціянтів зняв зброю із запобіжника.

— Стріляти тільки за наказом, — попередив комісар. — Тут місця, як в собачій буді. Ще перестріляємо один одного.

— Та він один, пане комісаре, — стиха відказав поліцейський. — Стріляти не доведеться. Скрутимо сучого сина в баранячий ріг. То я так, за давньою звичкою...

Минуло добрих двадцять хвилин, перш ніж у двері сусідньої кімнати хтось постукав. Капрал кашлянув у кулак, що було сигналом для інших, і подався відчиняти. За хвилину він заговорив з кимось і провів у кімнату високого візитера.

— Прошу сідати, — сказав капрал.

— Дякую, я не хотів би затримувати пана...

Чоловіки говорили польською.

— Пусте, я не поспішаю.

— Гляньте на ніж. Впізнаєте?

— Так, мій...

— Що ж, тоді забирайте.

— Чи можу запропонувати панові маленьку винагороду? — несподівано запитав візитер.

— О, не варто, — відповів капрал.

— Я наполягаю. Ця річ важлива для мене, і я вже думав, що загубив її назавжди.

— Ну коли так...

— Ось, візьміть.

Вістович крізь шпарку побачив, як той тицьнув поліцейському кілька складених купюр.

— Що ж, тепер бувайте, — попрощався візитер.

— Прошу пана, не в ті двері, — вигукнув капрал, побачивши, що гість попрямував просто до сховку, де сиділи поліціянти.

— Ой, даруйте, — перепросив той.

— Пора, — пошепки сказав комісар.

Першим вискочив Самковський з револьвером напоготові, за ним решта.

— Поліцейська курво! — вигукнув візитер і щосили вдарив капрала в обличчя. Бідолаха відлетів, наче мішок з соломою, і вдарившись об стіну, поволі сповз по ній на підлогу. Тієї ж миті на прибулого кинулись двоє поліціянтів, синхронно, мов навчені мисливські пси, але той скинув їх із себе одним могутнім порухом руки.

— Вогонь! — вигукнув комісар, і вони з Самковським вистрілили.

Одна куля вп'ялася візитерові в плече, а інша застрягла у стіні. Зиркнувши на поліцейських хижим поглядом, чоловік, перш ніж залунали нові постріли, щосили стрибнув і всім тілом навалився на віконну шибу.

— Сучий син! — розпачливо вигукнув комісар, кидаючись до розбитого вікна.

Помешкання знаходилось усього на другому поверсі, а під ними була розкисла глина. Вістович встиг побачити, як чоловік, вправно перекинувшись через себе, щоб пом'якшити удар об землю, різко метнувся вбік. І наступна куля з браунінга Вістовича влучила в калюжу.

Самковський і решта поліціянтів кинулись на вулицю. Проте той мов крізь землю провалився. Навіть за годину пошуків жодного сліду втікача не вдалося знайти.

— Не можу повірити, — сказав Вістович, — Упир був у нас в руках...

Ад'юнкт і решта мовчали, намагаючись привести до тями нокаутованого капрала. Можна було злитися скільки завгодно і на кого завгодно, але ситуації це б не змінило.

Повернувшись на Академічну, Вістович важко сів за свій стіл. Спершись на спинку стільця, він зажмурив очі і втиснув пальці в чоло. Десь глибоко в мозку зароджувався мерзенний біль.

За півгодини до кабінету зайшов Ріхард Штальман.

— Дозволите, комісаре? — запитав віденець.

— Ви вже зайшли, пане шеф-інспекторе, — відповів той. — Хіба видно, щоб я був проти?

— Ви не в гуморі.

— Так, даруйте.

— Чув, що ви майже схопили Упиря.

— В тому й річ, що «майже схопили».

Вістович уже приготувався до докорів і повчань, але Штальман несподівано сказав геть інше:

— Однаково вам вдалося більше, аніж віденській поліції. Кажуть, ви навіть його поранили?

— Не думаю, що серйозно.

— Так чи інак, але я вам вдячний. Тепер, гадаю, він швидко опиниться в наших руках.

— Або ж заб'ється у якусь нору, мов звір, щоб зализати рани, і тоді знайти його буде ще