Богдан Вікторович Коломійчук - Візит доктора Фройда

впізнавався одразу. Вістовичу пригадалась підказка вбивці — шахова тура, яка справді означала в'язницю. А ще останній сон Німанда, в якому смерть сталася в тісному замкнутому приміщенні. Авжеж, усе вказувало на наступний злочин...

Звісно, Вістович не шкодував за загиблим. Але йому несамовито жаль було втраченого свідка. Адже Тофіль, цілком імовірно, стикався з Упирем у Відні.

Та раптом комісар відчув, що підлога захиталася в нього під ногами. В руці покійника лежав складений папірець, і, розгорнувши його, Вістович побачив шматок мапи міста. Комісар упізнав обриси Стрийського парку і продовгуваті стрічки довколишніх вулиць. На одній з них убивця вивів чорнилом хрест. Це була вулиця Понінського, на якій жила Бейла...

Не кажучи ні слова, Вістович вибіг з в'язниці і вскочив у перший-ліпший фіакр.

— Жени! — крикнув він, мов не своїм голосом, візникові, назвавши адресу. — Зажени свою клячу, але будь там так швидко, як тільки можливо!..

Біля будинку Бейли комісар вискочив з фіакра й, опинившись біля дверей, тремтячою рукою натиснув на дзвінок. На щастя, служниця відчинила швидко.

— Господиня вдома? — випалив комісар замість привітання.

— Так, — відповіла жінка.

Вістович зітхнув з полегшенням і витер хустиною спітніле чоло.

— Прошу заходити, — знову мовила служниця. — Я повідомлю про ваш візит.

— Не поспішайте, — усміхаючись сказав комісар. — Знаю, що прийшов без попередження... Тож чекатиму скільки завгодно.

Львів, 1 березня 1904 року

У вітальні задзвонив телефон. Вістович сіпнувся, як від уколу голкою, і потягнувся за слухавкою. За цю коротку мить, доки його рука сягнула апарата, він подумав, що Упир свого досяг. Уже третій день комісар боявся вийти з цього будинку і залишити Бейлу саму. Тільки звідки, чорт забирай, цей скурвисин знає про неї?

— Mówię Samkowski[22], — почув він у слухавці голос підлеглого.

— Слухаю, — насторожено відповів комісар.

— Сьогодні пан мусить прибути, комісаре, — коротко сказав той.

— Що сталося?

Ад'юнкт трохи помовчав, мов добираючи слова, а тоді мовив:

— Хтось відгукнувся на моє повідомлення в «Kurierze Lwowskim».

Вістовичу перехопило подих.

— Домовлено про зустріч? — запитав він.

— Так, сьогодні в полудень.

— Чудово, — зиркнувши на годинник, відповів комісар.

Залишалось іще достатньо часу.

— Коли пан прибуде? — запитав Самковський.

— За годину або й швидше...

— Одразу на місце? — Ад'юнкт зробив наголос на останньому слові, маючи на увазі орендоване три дні тому помешкання спеціально для цієї зустрічі.

— Так.

— Тоді до зустрічі, пане Вістовичу.

— Подзвоніть доктору Фройду. Сподіваюся, він ще у Львові.

Ад'юнкт помовчав.

— Самковський? — нервово гукнув комісар.

— Чи це обов'язково? — перепитав підлеглий.

— Ви чули, що я сказав! Подзвоніть доктору Фройду. Зустрінемось за годину в кав'ярні Шнайдера...

— Гаразд.

Вони поклали слухавки. Тепер комісарові слід було наважитись вийти звідси і залишити будинок та його мешканців без нагляду. Бейлі він наказав замкнути двері й за жодних обставин нікого не впускати. Вона тільки засміялась у відповідь, проте пообіцяла «бути слухняною». Про мапу, на якій Упир позначив її дім, жінка, звісно ж, не знала.

Доктор Фройд ще не повернувся до Відня. Ця справа так його зацікавила, що він вирішив залишитись у Львові ще на якийсь час. Прийшовши на зустріч першим, віденець докурював чергову сигару, сидячи за столиком, на якому була свіжа газета і філіжанка з залишком кави. Чоловік випромінював спокій і навіть безтурботність, тож комісар не міг йому не позаздрити.

— Виглядаєте кепсько, — сказав доктор Вістовичу, коли вони привітались. — Ця робота погано на вас впливає.

— Чого не скажеш про вас...

Підійшов Самковський.

— Капрал Шельонг на місці, — повідомив ад'юнкт і голодними очима зиркнув у бік свіжої випічки на вітрині. — Тобто Герман Каліш...

— Чудово, — Вістович витер піт з чола. — За півгодини зайдемо до помешкання через чорний хід.

— Вам не завадить трохи коньяку, пане комісаре, — мовив Фройд. — Кажу вам як лікар...

Самковський просяяв. Він добре знав, що шеф ніколи не замовляє щось тільки собі.

— Може, ви й праві, — погодився Вістович і зробив знак кельнеру.

Той кивнув і подався виконувати замовлення.

— Як ваші успіхи в розслідуванні вбивства Німанда? — запитав Фройд, і комісар готовий був зненавидіти доктора за його спокійний тон, в якому більше було цікавості, аніж співпереживання.

— Загинув Не лише він, — коротко відповів комісар.

— Звісно, звісно... Але його смерть, погодьтеся, більш ніж загадкова.

— Три дні тому було вбито вашого колегу-психіатра за ще загадковіших обставин, — перебив комісар.

— Он як? Не знав.

— Убивство сталося у в'язниці. І, схоже, Упир просто перевдягнувся у мундир охоронця.

— І ви мені не сказали?

Вістович з потаємною радістю помітив, що спокій цього чоловіка раптом розвіявся, мов сигарний дим.

— Ви не служите в поліції, докторе Фройде, — зауважив комісар. — Я не зобов'язаний тримати вас у курсі подій.

— Ваша правда, — відповів той, — однак сьогодні ви запросили мене на зустріч.

— На місці першого вбивства, яке вчинив Упир в Лемберзі, ми знайшли річ, що, ймовірно, належала вбивці... Це досить гарний складаний ніж, — сказав комісар.

Тепер він говорив спокійно, ніби вся витримка Фройда раптом перейшла йому.

— Пригадуючи ваш висновок щодо деяких схильностей Упиря...

— Його любові до власних речей? — з цікавістю перепитав віденець.

— Саме так. Пригадуючи ваш висновок, ми вирішили дати оголошення в газету про знахідку. Мовляв, хтось випадково знайшов ножа і хоче його повернути власникові.

— І це дало результат?

— Клієнт відгукнувся. В полудень наш капрал, вдаючи із себе власника помешкання, яке винайняли для цього, зустрінеться з ним.

— Чудовий хід, — похвалив доктор. — І я вдячний за довіру. Але все ж, для чого вам зараз я?

Самковський також звернув увагу на шефа. В його погляді читалося те саме запитання.

— По-перше, вас настільки зацікавила ця справа, що ви прийняли рішення чекати у Львові на розв'язку, — мовив комісар.

— Ваша правда, — посміхнувся Фройд. — А по-друге?

— А по-друге, я хочу знати, як сьогодні поводитиметься Упир...

Запанувала мовчанка, під час якої кельнер приніс замовлений коньяк.

— Чого слід від нього чекати? — повторив комісар, коли той пішов.

— Такі передбачення — невдячна річ, — сказав доктор.

— Це ні до чого