Володимир Григорович Рутковський - Сторожова застава

— Смакота! Ну, діду, порадували ви нас! Гей, хлопці, цур, кісточки не викидати! Я дуже люблю ті зернята, що всередині.

— А мені, діду? — нагадав про себе Олешко.

Проте дід у відповідь скрутив йому велику дулю.

— Нізащо постраждав, — поскаржився згодом Олешко Вітькові. — Слово честі, я до тих ягід навіть близько не підходив!

— Але ж твої сліди там були, — заперечив Вітько. — Я своїми очима їх бачив... Слухай, а може, хтось уночі взувся в твої чоботи, коли ти спав, га?

— Може, — легко згодився Олешко і скуйовдив волосся на Вітьковій голові. — Все може бути.

Ведмідь, що вміє розмовляти

Увечері дід Овсій довго зітхав і скаржився на здоров'я.

— А найгірше, Мирку, те, що уночі кепсько став бачити, — зітхав він. — Справжня тобі куряча сліпота напосілася. Стовбура угледю лише тоді, коли втелющуся в нього лобом.

Дід змовк. Мабуть, уявляв, як це в нього виходить.

— То чи не зміг би ти замість мене посторожувати у садку, га, Мирку? — попрохав він. — Власне, робити там нічого. Лише дивитися, хто в сад залізе, і всі клопоти. А я вже з тим зайдою вранці сам побалакаю... Ну то як, згода?

— Та я... — затявся Вітько. — Я б з радістю. Але що скажуть тіт... мати і Росанка? Вони ж, мабуть, не випустять мене з хати.

— То вже моя турбота, хлопче, — заспокоїв його дід Овсій.

Отож пізно ввечері Вітько опинився на сіні біля повітки. Спочатку він намагався чергувати чесно: до болю в очах вдивлявся в темряву, прислухався до кожного шурхоту. А тих шурхотів було і було...

Скреблися миші в сіні. Потім до стіжка підкотився темний клубок і сердито запирхав. Кілька разів з темряви у Вітьків бік поблискували чиїсь очі, і хлопець пошкодував, що поруч немає Бровка. Той ще звечора кудись завіявся за наказом діда Овсія. Згодом почало різати очі. Вітько й незчувся, як вони заплющилися самі по собі.

А вночі чи то наснилося, чи, може, він на мить прокинувся, — але йому здалося, ніби з того краю дідового городу щось промайнуло і розчинилося в темряві.

— Ну то як? — запитав уранці дід Овсій. — Ніхто не приходив?

— Ніби ніхто, — відказав Вітько і голосно позіхнув. Усім своїм виглядом він намагався показати, що ні на хвильку не склеплював повік і тому так втомився, так втомився!.. — Хіба що майже під ранок отам, — він показав на той край городу, — ніби якась тінь з'явилася. Постояла-постояла та й щезла. Така нагорблена й велика.

— Невже ведмідь? — здивувався дід Овсій. — Минулого літа я його відгонив кілька разів. А він, виходить, знову унадився.

Вітькові похололо у грудях і сонний настрій щез. Отакої! Йому ще ведмедя бракувало!

Дід Овсій обійшов довкола черешень.

— Ніби все гаразд, — задоволено зауважив він. — Жодного сліду. Спаси тебе Бог, Мирку! А за таку службу полізь та нарви собі ягід. І про мене не забудь.

Потім вони сиділи поруч, ласували черешнями і змагалися, хто далі стрельне кісточкою. Закінчилося тим, що дід Овсій ненароком влучив кісточкою в білу кофтину тітки Миланки і та розігнала їх по домівках.

Наступної ночі дід знову випросив дозволу у тітки Миланки на Вітькове чергування. Тепер Вітько йшов на нього без особливого бажання. А що, коли ведмедеві ще раз заманеться навідатися до дідового дворища? Вітько загикнувся було щодо Бровка, але даремно — той знову кудись щез.

Проте першим з'явився не ведмідь. Не встиг Вітько вирити в сіні зручне кубельце, як з боку пустирища здійнялася чиясь тінь і почулося глухе гупання. Потому тінь звелася з землі і рушила у Вітьків бік.

У хлопця завмерло серце. Проте тінь промайнула за кілька кроків од нього, тоді сховалася за повіткою, в якій ремиґала корова, і тихенько тьохнула соловейком. А за якусь мить на порозі ніби вродилася Росанка.

— Чого розсвистівся? — пошепки запитала вона.

Вітько перевів дух. Це, виявляється, був Олешко Попович!

— Ну чого ти така? — несміливо мовив Олешко.

— Яка? — задерикувато відповіла Росанка і рушила до воріт, де лежала товстелезна колода.

— А така. Я до тебе з усією душею, а ти...

— Що — я?

— Та... нічого, — відказав Олешко і зітхнув так, аж Вітькові стало шкода цього дужого і завжди веселого парубка. Ет, якби ж то здогадувалася Росанка, з ким вона оце усілася поруч на колоді і з кого так жорстоко кепкує! Через дев'ятсот років про Олешка Поповича в школах будуть вивчати і, може, дехто не одну двійку отримає через нього. А їй, бач, усе смішки!

Олешко тим часом почав розповідати Росанці про велике й чудове місто Переяслав, про те, які там гамірливі ринки, смачні страви і вродливі дівчата. І так вже розповідав Олешко, так вже розливався соловейком, що Вітькові аж засвербіло у п'ятах від бажання побувати у тому славному Переяславі, ще раз поглянути на переяславського князя Володимира Мономаха і скуштувати ласощів з далекого Цареграду.

— То чом же ти від тих переяславських дівчат утік до Римова? — ушпигнула Поповича Росанка.

— Не втік я, — розважливо відказав Олешко. — Служба в мене така. Та й які там дівчата! А ти... закохувалася у когось?

Росанка засміялася.

— То вже моя справа. А навіщо тобі про це знати?

— Та... я просто так...

А Вітькові чомусь пригадалася Наталя Задорожна з його класу. Теж... така ж язиката. І звідкіля в дівчат беруться такі злі язики? Ти до них... ну, від усього серця, а вони...

Росанка підвелася.

— Холодно вже,— сказала вона. — Та й уставати рано треба.

— Посидь ще трохи, — попрохав Олешко.

— Ні, пізно вже. Та й ти іди собі. Думай про своїх переяславських дівчат.

— Бач, яка ти... — зітхнув Олешко. Він звівся на ноги і поволі рушив у бік дідового дворища, за яким починалися нічийні чагарі.

— Та куди ж тебе понесло? — зупинила його Росанка. — Хочеш, аби дід Овсій знову ганявся за тобою через оті ягоди? Чи, може, ти їх і справді рвав?

— Та ти що! Хай вони скиснуть йому, оті черешні!

— То ось тобі хвіртка...

І знову навколо Вітька запала тиша.