Володимир Григорович Рутковський - Сторожова застава

Дід Овсій провів Вітька до дерев, під якими вже стояли два кошики. Тицьнув пальцем у найближчу черешню.

— Бач, — сказав він сумно. — Цікаво б дізнатися, чия це робота.

Дві нижні гілки були геть обчухрані. На них залишилося всього кілька листочків.

— Ну, нічого, — погрозливо пробурмотів дід. — Розберуся, хто тут шкоду чинить. Ой, розберуся... А ти починай з вершечка, — наказав він Вітькові. — Бач, птахи там майже все склювали.

І справді, на вершечку черешні розбишакувала сім'я сойок. Вітькову появу вони зустріли хрипкими обуреними криками. Одна з сойок навіть намірялася поцілити йому в тім'я. Скидалося на те, що сойки вважали черешню своєю власністю і ділитися нею не збиралися. Вони розлетілися лише після того, як Вітько кишнув на них і замахнувся кошиком.

Цілий ранок Вітько не злазив з черешні. І зовсім не тому, що там йому сподобалося.

— Діду, мене ж чекають, — кілька разів заводив він.

Проте дід Овсій лише рукою махав:

— Нічого їм не станеться. Чекали п'ять літ і ще трошки пождуть. Ти ж бо не ніжишся в постелі, ти діло робиш! І не бійся, поїдеш зо мною. А я, коли що — в обиду тебе не дам.

Дід Овсій теж не сидів без діла. Він був зайнятий важливою справою — щось уважно роздивлявся на землі.

— Є! — нарешті вигукнув він. — Ти диви, а я спочатку гадав, що то робота таких жевжиків, як ти чи Лидько з Мухою!

— То не я, — про всяк випадок відмежувався Вітько від жевжиків.

— Та вже бачу. Тут хтось із дорослих побував, не інакше. Бачиш, які сліди?

І справді, неподалік від черешень виднілося кілька слідів. Не досить виразних, проте розібрати їх можна було. У кожен слід поміщалося чи не два Вітькових.

— А ось тут ніяк не розшоломкую, — гомонів дід сам до себе. — Ніби теж сліди, але — чиї? Буцімто хтось віниччя до ніг поприв'язував. Хитра, видать, штучка тут побувала! Та нічого, я її виведу колись на чисту воду. Осоромлю так, що в самому Переяславі сміятимуться. Ич, здитинилося!

Сонце вже викараскалося досить височенько над Римовим, коли Вітькові було дозволено злізти з черешні. Дід Овсій перекинув кошики через сідло, взяв коня за вуздечку і вони подалися на Городище.

Першим, хто їм зустрівся, був Олешко Попович. Він з докором подивився на Вітька, затим перевів погляд на сонце, що стояло майже прямовисно над Городищем.

— І де це тебе цілий день носило, небораче? — запитав Олешко. Проте одразу ж погляд його зупинився на кошиках. — А це що, діду? Кому везете?

— Та вашим же лобурякам, кому ж іще, — не надто ввічливо відказав дід. Він усе ще не міг заспокоїтися через ті сліди.

— О! Тоді давайте мені першому! — зажадав Попович і простяг руку.

Проте дід Овсій не поспішав пригощати Олешка. Він зміряв його з голови до ніг, затим звелів:

— Ти мені спочатку ліву ратицю покажи!

— Навіщо? — здивувався Олешко.

— Показуй, показуй... Ніколи мені з тобою тут теревені розводити!

Олешко стенув плечима. Та все ж ногу підняв.

Дід Овсій прикипів поглядом до підошви. Тоді витяг з-за очкура черешневий прутик і приклав його до Олешкового чобота. Прутик влігся точнісінько на підошву.

— Так-так-так... — загадково почав дід Овсій. Потому схопив Олешкову ногу і почав трусити її так, наче збирався відірвати від тіла. — То це, виходить, була твоя робота? Твоя, харцизяко?

— Та ви що, діду? — здивувався Олешко. Він стрибав навколо діда на одній нозі, мов гусак навколо зашморгу. — Ви що — блекоти скуштували? То скажіть, а ногу нічого викручувати!

— Це я блекоти скуштував? — Дід Овсій, схоже, розлютився неабияк. Він вихопив з-за пояса нагая і замірився ним на одноногого Поповича. — Я сказився, так?

Олешко різко відсахнувся і звільнив ногу.

— Ну, діду, ви вже зовсім... того, — сердито сказав він. — Я ж можу і не подивитися на ваші сиві вуса. Я, може, теж схоплю вашу ногу...

Закінчити Олешко не встиг. Дід Овсій розмахнувся — і в повітрі лунко ляснув нагай. Олешко ледве встиг ухилитися.

— А що це ви мені, діду, військо розганяєте? — пролунав над їхніми головами густий голос Іллі Муровця. Вітько і не завважив, коли той підійшов до них.

— Злодія розшукав, Ільку, — войовниче відказав дід Овсій. — Розшукав, а тепер провчити хочу.

— А що він такого вчинив? — здивувався Муровець. — Корову звів з дворища? Хату підпалив?

— Та ні, тоді б я з ним не так розмовляв. Дві гілки на черешні геть обчухрав, нечестивець!

— Ну, знаєте, діду! — вкрай обурився Олешко. — Говоріть, та не забалакуйтеся! Я до ваших гнилих черешень і близько не підходив!

— А оце що таке? — Дід помахав прутиком перед Олешковим носом. — Це що, брехло довготелесе, га? Ні-і, довжину твого сліду я зняв! І в лівому чоботі в тебе є колючка, еге ж?

Олешко підняв ногу, глянув.

— Ну, є.

— І на тих слідах її відбиток теж є. То хто сьогодні уночі був у моєму дворищі? Хто, питаю тебе?

Олешко мовчав. Обличчя його побуряковіло. На гамір почали збігатися дружинники. Весело гигикаючи, вони вслухалися в кожне слово войовничого діда Овсія.

— Кг-мм... — прокашлявся Ілля Муровець. — За такі речі, звісно, по голові не гладять. Ви, діду, ось що зробіть. Коли зловите його ще раз, то стягніть з нього порти і добряче відшмагайте кропивою. Там у вашому кутку є підходяща...

— А ти звідкіля про неї знаєш? — підозріло втупився дід у Муровця.

— Кг-мм... Я все мушу знати, діду. А ти, Олешку, щоб мені діда і пальцем не чіпав, чуєш?

— Чую, — відказав Олешко. І тихо, щоб не почув дід, додав: — Він мені треба, як корові вуздечка...

А дід Овсій, трохи втішений тим, що знайшов злочинця, заходився щедро обдаровувати дружинників. Першим підставив пригорщу Ілля Муровець. У ній вмістилася ледь не третина кошика.

— Ану, небоже, допоможи, — звернувся Муровець до Вітька. — Збігай-но по шолом. А то, бачиш, руки в мене зайняті.

Черешні Муровець обережно зсипав до шолома і лише потому заходився ласувати ними. Брав по одній ягідці, вкидав у рот