Артем Чапай - Червона зона

он у тому будинку, – вона кивнула на ввiгнутий навскiсною дугою дах. – А тепер тут працює з десяток тисяч людей.

– Уфф, – рукавом вiльної руки я витер пiт з лоба. – Як на мене, то там продавцiв бiльше, нiж покупцiв.

– Так i є, – Умiда плавно i впевнено забрала свою руку з моєї долонi, мабуть, i не думаючи про це, й менi стало сумно. – Якщо кожен за день щось продасть одному-двом покупцям – уже задоволений.

I заради цього цiлий день стирчати тут, подумав я.

– А то що таке? – мляво кивнув я в бiк, куди ми мали йти.

Умiда озирнулась. Потiм обернулася всiм тiлом. Витягла шию вперед, придивляючись.

Тепер i я роздивився. Ще далеко, погано видимий мiж вуличними стовпами, чахлими кленами вздовж бульвару та кабелями, що тяглися через проїжджу частину, в наш бiк по Нижньому Валу сунув чорний блискучий броньовик.

– Блеквотери, – дуже тихо, нiби зачудовано, сказала Умiда.

– Що там? – заступивши дорогу, я торкнувся рукава довготелесого дядька середнього вiку, який майже бiг звiдти в бiк базару.

– Чурки буянять, – сказав дядько, а тодi помiтив Умiду, вiдсмикнув руку вiд мене i швидко пiшов далi.

Умiда сухо хихикнула.

З боку вулицi Межигiрської ми почули гурчання й, обернувшись праворуч, побачили за кiлька кварталiв рила ще трьох або чотирьох новiсiньких чорних броньовиків. Вони блiкували на сонцi. Мiж нами та броньовиками з бiчних вуличок, що виходили на Межигiрську, почали з'являтися люди. Вони зiбралися розпорошеною по вулицi групою i щось вигукували. По фiгурах i рухах я бачив, що це переважно молодi хлопцi. Половина замотала обличчя хустками у дрiбну чорно-бiлу або червоно-бiлу клiтинку. Кiлька хлопцiв iз вiдкритими головами здалися менi смаглявiшими за решту, але кiлька iнших мали свiтлу шкiру й русяве волосся.

Вiд рiчки на Нижнiй та Верхнiй Вали виїхали новi броньовики, за ними – кiлька чорних автобусiв iз затемненими вiкнами. Щось гавкнуло в мегафон, i з автобусiв висипали блеквотери в чорному спорядженнi, з прозорими щитами, в шоломах iз опущеними прозорими заборолами, у блискучих наколiнниках. Вони нагадували великих жукiв.

Згори я почув лопотiння. Над нами кружляв чорний лакований вертолiт, вiн виблискував у навскiсних променях сонця.

Пiд гавкiт команд блеквотери вишикувались у шеренгу й органiзовано пiшли вперед, перегороджуючи всю вулицю. Вони наблизились на кiлька кварталiв, i ми з Умiдою вiдступили по Нижньому Валу назад у бiк базару. Тим часом молодi люди з вигуками вiдступали по Межигiрськiй упоперек Валiв справа налiво, а за ними з боку Контрактової сунули блеквотери, змикаючись iз бляками, що йшли вiд рiчки. Чорнi жуки йшли крок за кроком, «гав!», «гав!», – чув я, i з кожною командою бляки робили крок уперед усiєю шеренгою, а потiм голосно гримiли пластиком об пластик i пiдошвою об асфальт, приставляючи другу ногу.

Ми з Умiдою опинилися збоку, а коли бляки перейшли через Вали, то й трохи позад них.

– Обережно! – Умiда спокiйно показала пальцем вгору.

З боку вiдтисненої молодi у блеквотерiв полетiли пляшки та камiння. Деякi пляшки палали, деякi нi. Блеквотери прикрилися щитами. Бiльшiсть пляшок першого залпу не долетiли. А от камiння глухо загупало об прозорi пластиковi щити. Частина перелетiла через шеренгу. Нам доводилося дивитися в небо, бо тепер ми опинилися в тилу блякiв. Пляшка з наступного залпу порснула об асфальт у кiлькох метрах вiд мене, i я щосили пiдстрибнув, розкинувши й високо задерши ноги.

Вiд раптового рiзкого зусилля у скронях загупало серце, потiм я вiдчув, що пiтнiю i хочеться кашляти. Я придушив кашель, притиснувши мiцно до рота кулак.

За шеренгою йшли кiлька блеквотерiв iз чимось, схожим на базуки. На нас iз Умiдою та iнших роззяв, що зiбралися обабiч, вони не зважали. З обох бокiв вiд кожного блеквотера з базукою йшли ще двоє. Цi прикривали стрiльця вiд камiння та пляшок, якi перелiтали через шеренгу й падали з неба.

Гелiкоптер у небі перемiстився й завис над групою молодi, вiн був високо, за межами досяжностi пляшок i камiння.

Знову гавкнуло в мегафон. Шеренги призупинилися. Позаду блеквотери з базуками присiли на одне колiно i спрямували зброю вперед i в небо.

– Ф-ф-фх! – снаряд вилiтав iз тихим шипiнням.

I жодного вибуху.

– Бi-i-гом… руш! – почув я, i шеренга блеквотерiв зробила ривок метрiв на двадцять, пiсля чого знов стала.

– Просто газ. Ходiмо слiдом! – почув я голос Умiди праворуч i зрозумiв, що вiдколи моє дихання вирiвнялось, я вже хвилину стежу за подiями як заворожений, роззявивши рота, i забув про власне існування.

Я з недовiрою глянув в обличчя Умiди: їй було весело!

– А як побiжать назад? – сказав я.

– Бляки? Що, дiти проти них танки виведуть?

Я роззирнувся. Всi вуличнi стовпи були зайнятi, на деяких висiли навiть по двоє людей. Тодi я вилiз на залiзну роздiльну огорожу мiж проїжджою та пiшохiдною частиною Нижнього Валу, спираючись рукою об стовп, на який видерся п'ятнадцятилiтнiй хлопець. Я спробував зазирнути за шеренгу блеквотерiв. Хлопцi в нашийних хустках i без, кашляючи та протираючи очi, вилазили з бiчних вуличок назад на Межигiрську.

х щойно вiдтiснили на пiвкварталу.

– Що там? – запитала знизу Умiда.

– Здається, хлопцiв ще бiльше.

– Молодi борються по-справжньому, – сказала вона й пiдняла руку високо над головою, щоб я притримався, зiстрибуючи з огорожi. – Кожен думає, що саме з ним нiчого не станеться.

– Але за що борються?

– Зелена зона намагається знищити квартали пiд стiною. До цього давно йшло.

Почулося сичання, а потiм тупiт нiг i торохкотiння щитiв i наколiнникiв – шеренга блякiв просунулася ще на двадцять метрiв. Сльозогiнним газом стрiляли далеко вперед, бляки не добiгали до мiсця, де падали снаряди, а ставали й чекали, доки газ розвiється.

– Все дiзнаємося. Йдемо, – Умiда вже пройшла вперед i, озирнувшись, махнула менi рукою.

Й ми пiшли слiдом за формацiєю блеквотерiв. Шеренга рухалася перебiжками, але в цiлому повiльно. За нею неквапом iшли бляки з базуками, такою ходою, нiби почувалися супермачо. Звiсно: з бокiв, згори та ззаду їх охороняли iншi блеквотери. За всiм цим сунула жменя роззяв, яка дедалi бiльшала, бо вбирала цiкавих квартал за кварталом.

Сичання снаряду – перебiжка – блеквотери вiдтiснили молодь iще на квартал. Ми тепер вiдчували слабкий запах, схожий на ядучо-кислий душок зiпсованої квашеної капусти. Доки блеквотери добiгали, це був залишок майже розсiяного позаминулого пострiлу.

Я занурювався в незнайомi квартали, але роздивлятись було нiколи. Зверху раз по раз падало камiння, що перелiтало через блякiв. Блеквотери повертали у вулички