Йозеф Рот - Йов. Фальшива вага

для нового і заслабий для тріюмфів. У нього залишилась одна тільки надія: побачити Менухима. Сем або Мак поїдуть і привезуть його. А може, і Дебора.

Було літо. Комашня в помешканні Менделя Зинґера множилася нестримно, хоча маленькі мосяжні коліщатка на ніжках ліжок день і ніч стояли в мисочках із гасом, і хоча Дебора ніжним курячим пером, змоченим у терпентині, змащувала всі тріщини в меблях. Блощиці довгими впорядкованими вервечками тяглися стінами вниз, уздовж плафона, з кровожерною підступністю чекали настання темряви, а тоді сипалися на ліжка. Блохи вистрибували з чорних шпар між дошками на підлозі, в одяг, у подушки, в ковдри. Ночі були спекотні та важкі. Крізь відчинені вікна час від часу долинало далеке гримотіння незнайомих потягів, коротке, розмірене стрясання заклопотаного світу за багато-багато миль і каламутні випари із сусідніх будинків, сміттєзвалищ і відкритої каналізації. Коти кричали, бездомні пси завивали, немовлята верещали крізь ніч, а над головою в Менделя Зинґера сновигали кроки безсонних, лящало чхання застуджених, зойкали в мучівному позіханні виснажені. Мендель Зинґер запалив свічку в зеленій пляшці коло ліжка й підійшов до вікна. І побачив червонястий відсвіт живої американської ночі і розмірену срібну тінь прожектора, що, здавалося, розпачливо шукає в нічному небі Бога. Так, навіть кілька зірок угледів Мендель, кілька жалюгідних зірочок, потрощених сузір'їв. Мендель пригадав собі зоряно-осяйні ночі вдома, густу синяву широко напненого неба, лагідно випуклий серпик місяця, темний шерех папоротей у лісі, голоси цвіркунів і жаб. Йому уявилося, що було би дуже легко, тепер, отак як він іде і стоїть, вийти з дому і помандрувати далі собі пішки, цілу ніч, так довго, поки він знову опиниться просто неба й почує жаб, і цвіркунів, і Менухимове повискування. Тут, в Америці, він зливався з тими багатьма голосами, якими співала і гомоніла вітчизна, до цвіркотіння коників і кумкання жаб. А між нами океан, думав Мендель. Треба сісти на корабель, знову цей корабель, і знову двадцять днів і ночей переїзду. І тоді він удома, із Менухимом.

Діти вмовляли його виїхати нарешті з цієї дільниці. Він боявся. Не хотів ставати зверхнім. Тепер, коли все потроху почало налагоджуватися, не можна було накликати Божий гнів. Коли ж йому велося ліпше? Пощо перебиратися в іншу місцевість? Що йому з того? Ті кілька років, які йому ще залишилися, можна провести й у товаристві комашні.

Він обернувся. Ось спить Дебора. Раніше вона спала он там, у кімнаті з Міріям. Тепер Міріям мешкає з братом. Чи з Маком, подумав Мендель, хутко і крадькома. Дебора спала спокійно, напіврозкрита, широкий усміх на широкому лиці. Що вона мене обходить? — думав Мендель. Для чого ми ще живемо разом? Наше бажання минуло, наші діти дорослі й забезпечені, що я забув при ній? Їсти, що вона наварить! Написано-бо, що недобре людині бути самій. Отож і живемо разом. Уже дуже довго живуть вони разом, тепер ідеться про те, хто раніше помре. Мабуть, я, подумав Мендель. Вона здорова і в неї мало клопотів. Усе ще ховає гроші під якоюсь паркетиною. Не знає, що це гріх. Хай собі ховає на здоров'я!

Свічка в пляшці догоріла. Ніч минула. Перші звуки ранку чутно, ще заки сонце зійде. Десь відчиняють рипучі двері, чути стукіт кроків на сходовій клітці, небо блідо-сіре, а від землі підіймаються жовтаві випари, порох і сірка з каналізації.

Дебора будиться, зітхає і каже: «Буде дощ! Так смердить із каналізації, зачини вікно».

Так починаються літні дні. Пополудні Менделеві не спиться вдома. Він іде на дитячий майданчик. Втішається співом нечисленних дроздів, довго сидить на лавці, креслить парасолькою заплутані лінії на піску. Звук води, що її довгий шланґ розпорскує над невеличким травником, холодить Менделеві Зинґеру лице, йому здається, що він відчуває воду, і засинає. Йому сниться театр, акробати в червоному і золотому, Білий дім, президент Сполучених Штатів, мільярдер Вандербільт і Менухим.

Мендель здогадується, чому Мак хоче їхати. Мабуть, збирається одружитися з Міріям. Для родини Зинґерів він робить усе.

Коли я помру, думає Мендель, Мак одружиться з Міріям. Вони тільки й чекають моєї смерти. А я маю час. Я чекаю на Менухима.

Тепер червень, спекотний і особливо довгий місяць.

Коли нарешті настане липень?

Наприкінці липня Мак замовляє квиток на корабель. Пишуть Біллесам листа. Мендель іде до крамниці Сковронеків сказати друзям, що його наймолодший син теж приїде до Америки.

У крамничці родини Сковронеків зібралося набагато більше людей, ніж звичайно, ніж в інші дні. У кожного в руках газетний папір. В Европі вибухнула війна.

Мак не поїде до Росії. Менухим не приїде до Америки. Війна вибухнула.

Чи не полишили оце щойно Менделя турботи? Вони відійшли, і вибухнула війна.

Йона на війні, а Менухим у Росії.

Двічі на тиждень, вечорами, Сем і Міріям, Веґа і Мак приходили провідати Менделя Зинґера. Вони намагалися приховати від старого певну Йонину смерть і небезпеки, що чигали на Менухима. Здавалося, вони вірять, що зможуть відволікти скерований на Европу Менделів погляд на власні успішні здобутки і власну безпеку. Вони, так би мовити, стали помежи Менделем Зинґером і війною. І вдаючи, що він слухає їхні балачки та поділяє їхні припущення, мовляв, Йона зайнятий десь у якійсь канцелярії, а Менухим через свою особливу хворобу надійно схований ув одному петербурзькому госпіталі, він бачив, як його син Йона падає з коня і повисає на одній із тих колючих загород, що їх так наочно змальовують військові кореспонденти. А його хата в Цухнові горіла — Менухим лежав у кутку і горів разом із нею. Інколи він наважувався промовити якесь коротеньке речення: «Рік тому, коли прийшов лист, — казав Мендель, — мені самому слід було поїхати по Менухима».

Ніхто не знав, що на це відказати. Кілька разів уже Мендель говорив це речення, і завжди западала та сама тиша. Здавалося, одним цим реченням старий гасить світло в кімнаті, ставало темно, і ніхто вже не бачив, куди показувати пальцем. І, довго помовчавши, вони вставали й ішли.

Зате Мендель Зинґер зачиняв за ними двері, посилав Дебору спати, запалював свічку і брався співати псалом за псалмом. У добрі години співав він і в лихі. Він співав, коли дякував небові й коли його боявся. Колисання його тіла завжди були такі самі. І лише за його голосом уважний слухач, можливо, розпізнав би, чи Мендель, цей праведник, вдячний, чи сповнений страхів. У такі ночі страх трусив ним, як вітер кволим деревцем. А жура