Йозеф Рот - Йов. Фальшива вага

будуть ламати собі над ним голови. Одного дня, а було то в четвер пополудні, і під піччю палилося, як і щочетверга, випало поліно з жаром, так що тепер вся підлога обгоріла і стіни треба перебілювати. Все це коштує чималі гроші. Менухим вибіг на вулицю, він уже і ходить дуже добре, і закричав: «Горить!» І відтоді говорить кілька слів.

Ось тільки шкода, що то було якраз тиждень після від'їзду Йони. Бо Ваш Йона був тут, у відпустці, він уже й справді геть великий солдат, і він навіть не знав, що Ви в Америці. Він тут також пише Вам, на звороті».

Мендель обернув аркуш і прочитав:

«Дорогий батьку, дорога мамо, дорогий брате і люба сестро!

Отож Ви в Америці, ця звістка вразила мене, як блискавка. Я, правда, і сам винен, бо ж ніколи, чи, якщо добре пригадую, лише раз Вам писав, і все одно це вразило мене, як блискавка. Ну, але нічого, не переймайтеся. Мені ведеться дуже добре. Всі добрі до мене, і я до всіх добрий. Особливо до коней. Я їжджу верхи, як заправський козак, і чвалом можу зубами підібрати із землі носову хустинку. Такі речі я люблю, і військо також. Я залишуся, коли збіжить термін служби. Тут ти забезпечений, маєш що їсти, всі накази приходять зверху, самому не треба ні про що думати. Не знаю, чи пишу все це так, що Ви все докладно зрозумієте. Можливо, Ви й не можете цього второпати. В стайні дуже тепло, і я люблю коней. Якщо колись хтось із Вас приїде, побачите мене. Мій капітан каже, якщо я і далі буду таким добрим солдатом, то зможу подати клопотання цареві, тобто Його Імператорській Величності, щоби моєму братові пробачили і забули дезертирство. Побачити ще колись у цьому житті Шемар'ю було би для мене найбільшою радістю, ми ж разом росли.

Вітання Вам від Самешкіна, в нього все гаразд. У нас тут іноді подейкують, що буде війна. Якщо й справді буде, Ви мусите бути готові до того, що я загину, як і я сам до того готовий, бо я солдат.

На цей випадок обіймаю Вас усіх раз і назавжди. Але не журіться, можливо, я й залишуся живий.

Ваш син Йона».

Мендель Зинґер зняв окуляри, побачив, що Дебора плаче, і вперше за довгі роки взяв її за обидві руки. Він відвів їх від заплаканого обличчя і сказав мало не урочисто: «Ну ось, Деборо, Господь зглянувся над нами. Візьми шаль, зійди вниз і принеси пляшку меду».

Вони сиділи при столі й пили мед із чайних склянок, дивилися одне на одного і думали про те саме. «Ребе має рацію», — промовила Дебора. Виразно продиктувала її пам'ять слова, які довго в ній спали: «Біль зробить його мудрим, потворність добрим, гіркота лагідним, а недуга сильним».

«Ти мені цього ніколи не казала», — зауважив Мендель.

«Та я забула».

«Із Йоною теж треба було поїхати до Ключиська. Коней він любить більше, ніж нас».

«Він іще молодий, — потішала Дебора. — А може, навіть добре, що він любить коней». А позаяк вона не оминала жодної нагоди бути злісливою, докинула: «Любов до коней у нього явно не від тебе».

«Ні», — сказав Мендель і замирливо посміхнувся.

Він уже знову розмірковував про повернення додому. Можливо, тепер незабаром і Менухима можна буде забрати до Америки. Він запалив свічку, загасив лампу і сказав: «Іди спати, Деборо! Коли Міріям повернеться, покажу їй листа. Я сьогодні не засну». Він витягнув зі скрині свій старий молитовник, рідний був він його рукам, відкрив із першого разу там, де псалми, і заспівав їх один за одним. Із нього співало. Він пізнав милість і радість. І над ним прослалася широка, велика, добра десниця Господня. Під її опікою і во хвалу її співав він псалом за псалмом. Свічка тріпотіла в тихому, але ревному вітрі, який здіймав його розхитаний тулуб. Стопами він відбивав у такт рядкам псалмів. Його серце веселилося, а тіло мусило танцювати.

XI

Уперше турботи покинули дім Менделя Зинґера. Рідні вони були йому, мов зненавиджені брати-сестри. П'ятдесят дев'ять років виповнилося йому. І п'ятдесят дев'ять років знав він їх. Турботи покинули його, смерть наближалася. Його борода побіліла, очі його ослабли. Спина зігнулася, а руки тряслися. Сон був легкий, а ніч довга. Вдоволення він носив, як чужий позичений одяг. Його син переселився в дільницю багатіїв, Мендель залишився у своєму завулку, в своєму помешканні, при синіх гасових лампах, по сусідству з бідаками, котами і мишами. Він був побожний, богобоязкий і звичайний, цілком повсякденний єврей. Мало хто зважав на нього. Вдень він відвідував кількох давніх друзів: торговця фруктами Менкеса, власника музичної крамниці Сковронека, переписувача Біблії Ротенберґа, шевця Ґрошеля. Раз на тиждень сходилися троє дітей, внук і Мак. Він не мав що їм сказати. Вони розповідали історії зі світу театру, суспільства і політики. Він слухав і куняв. Коли Дебора будила його, він розплющував очі. «Я не спав!» — запевняв він. Мак реготав. Сем усміхався. Міріям перешіптувалася з Деборою. Мендель хвильку зберігав притомність, а тоді знову куняв. Йому відразу щось снилося: події з вітчизни і речі, про які він в Америці лише чув, театр, акробати й танцівниці в золотому та червоному, президент Сполучених Штатів, мільярдер Вандербільт, і знову й знову Менухим. Маленький калічка затесувався між золото і червінь співачок, убогою сірою плямою стовбичив перед блідим мерехтінням Білого дому. Щоби побачити те і се наяв, Мендель був застарий. Він вірив дітям на слово, що Америка — Божий край, Нью-Йорк — диво-місто, а англійська — найкраща мова в світі. Американці здорові, американки гарні, спорт важливий, час коштовний, убогість — вада, багатство — заслуга, чеснота — половина успіху, а віра в себе — весь, танець гігієнічний, їзда на рольках — обов'язок, благочинність — капіталовкладення, анархізм — злочин, страйкарі — вороги людства, підбурювачі, спільники диявола, сучасні машини — благословення Небес, Едисон — найбільший геній. Незабаром люди літатимуть, як птахи, плаватимуть, як риби, зазиратимуть у майбутнє, як пророки, житимуть у вічному мирі й цілковитій злагоді, будуватимуть хмародери до зірок. Світ буде дуже гарний, думав Мендель, а мій онук щасливий! Він усього цього запізнає! І все ж: до його зачудування майбутнім домішувалася туга за Росією, і його заспокоювала думка, що він опиниться серед мертвих іще до отих тріюмфів живих. Він і сам не знав чому. Вона заспокоювала його. Він був уже застарий