Павло Петрович Коробчук - Священна книга гоповідань

Архітектура – геометричне продовження вигинів природи.

Вона – як протез, що замінює ногу людині, яка її втратила.

Вона – цигарковий дим в легенях немовляти.

Якщо розібрати архітектуру по цеглині – то її теж не існує. Природі все одно, чи систематизовані цеглинки в цілісні будівлі, чи ні – природа може взяти і в один момент усе знести. Природа, ця незносна падлюка.

цілісна біогеометрично-енергетична масо, що єси на небесах…

Гопники йшли селом і вдивлялися в місцеві будівлі, які настільки злилися з природою, що не можна було вкурити, де навколо – архітектура, а де – природа. Ось – бетонний хребет, що лишився від давно покинутої коровами ферми. Рука не підніметься назвати його архітектурою. Бо це – частина природи, вона обросла деревами, залишки стін ніби похитуються разом з гілляччям. Кожен хребет – це частина природи.

Пацани йшли один за одним і думали, втикаючи на спину переднього Івана, що хоча б одна частинка природи у кожного з них лишилася – хребти. Інші частини тіла – кепки, барсетки, спортивки, туфлі, майки, цигарки, неголеність, чотки – не були продовженням природи. Без цих атрибутів пацан не стоїть рівно, без кепки він – як без хребта.

Втім, при погляді на спільність одягу й манер субкультури гопників виникає непритомна думка про те, що у всього цього вуличного руху є якийсь спільний архітектор. Якийсь вищий задум, цілісна біоенергетична маса. Так думали про Бога три Івани. Вони так і молилися: «Цілісна біогеометрично-енергетична масо, що єси на небесах…».

Івани йшли в церкву до священика.

метелик у вигляді Іванового лоба

В церкві саме йшла служба Божа. Був недільний ранок, кілька старших чоловіків перекурювалися при вході, терли про початок жнив. Всередині церкви майоріли свічки в густому ластовинні парафіну, парафіяни мовчки слухали монотонний голос священика, величезна люстра боялася похитнутися.

Раптом почувся дивний звук, ніби щось брязкається у вікно церкви, ніби птаха. Люди перезирнулися, та голос священика не затих, голуб, який сидів на віконному підвіконні, не спурхнув від шуму. Дивно, чому в цій будівлі підвіконня на внутрішніх сторонах стін?

Щоб не сказати, що то метелик бився в скло, скажімо прямо – гопник І-три, який виліз по стіні церкви з зовнішнього боку до вікна, легко постукував кепкою, ніби голуб дзьобом, об віконну мозаїку. Поруч з ним за раму трималися його двоє братів.

Люди замовкли ще більше, ніж тоді, коли вони просто мовчки слухали священика. Адже ніхто не знав, що ці гопники в кожну незнайому хату прокрадаються саме таким способом – через вікно або через балкон.

«Раз ця церква – не багатоетажка, то ноль смисла входити сюда через центровий вход», – подумали всі гопники під час того, коли вирішували, як саме їм варто потрапити в церкву. І залізли через вікно.

Люди перелякалися, заціпеніли, затихли. Бабусі хрестилися, чоловіки теж. Парафіяни подумали, що ці три обличчя, що стирчать із верхнього вікна сільської церкви, – прояв нечисті, і що лише священик може дати раду цій чортівні. Ну не виштовхувати ж шваброю парубків назад у їхнє вікно?

Священик помітив, що люди раптом перестали покашлювати, ворушитися і вдивилися в одну точку десь угорі. Перед тим, як він перевів погляд вгору, йому на мить подумалося, що людям явилося видіння Бога. Він також поглянув туди, куди вдивлялося око маси, і перше, що зробив, – замовк.

Друге, що зробив священик – зрозумів, що має справу не з Богом, не з нечистою силою, а з непорозумінням. Можливо, припустив священик, у церкві мають вестися будівельні роботи, про які він не знає.

Сила відповідальності перед людьми, які тебе слухають, вивірений душевний спокій – речі, які змушують підноситися над мирськими негараздами і незрозумілостями, і саме це надає гідності в найбезглуздіших ситуаціях. Тому третє, що зробив священик, – притулив вказівний палець до губи, так, ніби просить будівельників, що залізли на вікно, вести себе тихо.

Священик перегорнув сторінку Священного Писання, кашлянув собі в кулак і продовжив службу. На хлопців, що залізли у вікно церкви, він показово перестав звертати увагу.

Минуло зо дві хвилини, і пацани самі дали про себе знати. І-три дотягнувся рукою до позолоченої іконної рами та спробував відколупати шматочок для подальшого перепродажу на чорному ринку. Всі мимоволі звернули увагу на скрегіт та шарудіння. Церковник поправив окуляри і гукнув хлопцям:

– Вельмишановне товариство, – кашлянув знову собі в кулак. Він розумів, що в церкві виникли дивні обставини, але намагався рівно й мирно вирішити ситуацію. – Ви мені нагадуєте голубів, які полюбляють грітися один об одного на підвіконнях нашої церкви. Спускайтеся сюди, межи людей, не соромтеся.

– Сиш! Сам ти голуб! – не стримався І-три.

– Вибачте за невдале порівняння, я нічого хтивого не мав на увазі.

Священик перехрестився. Миряни теж.

– Я дуже радію з того, що ви прийшли в Божий дім, долучайтеся, – запросив широким жестом руки священик. – Але прошу, майте Бога в серці, поважайте природні входи та виходи храму Божого і надалі не входьте через вікно.

«Де ж ті голуби можуть поважати природні входи?», – примружено подумав старий дід, схожий на Крюгера, що стояв серед прихожан, і провів пальцями по своїх гострих вусах.

– Ти шо – дорожний знак, шоб нам указувать? – з цікавістю і претензією спитали брати. І спокійніше додали: – Ми до тебе перетерти приканали.

– Перетерти? – перепитав церковник. Він подумав, що хлопцям треба допомогти по домашньому господарству – перетерти гичку, наприклад. – Я залюбки вам перетру, але давайте дочекаємося кінця служби.

Він промовив це і перегорнув сторінку священної книги. Так, ніби весь його діалог з хлопцями був написаний на її сторінках, і йому зараз треба було дізнатися, що ж він далі має їм казати.

Але він зробив це з показовим пафосом, підказуючи співрозмовникам, що вони трохи недоречно втрутилися в перебіг служби, і м’яко спробував перевести увагу з незрозумілої розмови в нормальне трудове християнське русло.

Гопники, незважаючи на рівень їхнього природного нетерпіння, дочекалися кінця служби. Очевидно, на них подіяло те, що коли вони залізли у вікно, то побачили і підсвідомо відчули певну святість моменту – образи бородатих святих в позолочених рамках на стінах, багато людей, перед якими незручно було палитися і виглядати клоунами, священика в рясі, палаючі свічки, відчули запах ладану тощо. Вони дотримувалися неписаного правила, в якому Бог прирівнювався до кримінального авторитета – ти можеш діяти по-тихому, але возбухати проти авторитета