Клайв Стейплз Льюїс - Небіж чаклуна

– І ти не матимеш улюбленців ані серед своїх дітей, ані серед інших створінь, не дозволятимеш одному підкоряти іншого або ставитися до нього брутально?

– Я ніколи не став би терпіти такої несправедливості, сер, і це правда. Я суворо карав би кожного, кого зловив би на таких порушеннях, – сказав власник кеба. (Протягом цієї розмови його голос звучав повільніше й твердіше. Він був більше схожий на той селянський голос, яким він розмовляв, коли був малим хлопцем, і значно менше на гострий і швидкий голос тих, хто базікає лондонською говіркою – кокні.)

– А якщо на твою країну нападуть вороги (бо вороги прийдуть) і спалахне війна, чи будеш ти першим у нападі й останнім при відступі?

– Знаєте, сер, – дуже повільно відповів власник кеба, – чоловік ніколи не знає, як він поведеться, поки не випробує себе. Щодо мене, то характер у мене, либонь, досить м’який. Якщо я коли-небудь і воював, то лише кулаками. Я спробую – тобто я маю надію спробувати – виконати все, що вимагається від мене.

– У такому разі, – сказав Аслан, – ти готовий зробити все, що вимагається від царя. Твоя коронація відбудеться скоро. І нехай будеш благословен ти і твої діти, і твої онуки, одні з них стануть царями Нарнії, а інші – царями Древляндії, країни, що лежить он там, за Південними горами. Я вітаю й тебе, маленька Дочко, – тут він обернувся до Поллі. – Чи вибачила ти Хлопцеві те насильство, яке він учинив над тобою в залі Образів у порожньому палаці проклятого Чарну?

– Так, ми все залагодили, – сказала Поллі.

– От і гаразд, – погодився Аслан. – А тепер поговорімо із самим Хлопцем.

Розділ 12

Пригоди Аґруса

Діґорі тримав рот міцно стуленим. Він почувався дедалі більш ніяково. Лише сподівався, що в будь-якому разі він не заплаче й не вчинить нічого безглуздого.

– Сину Адама, – сказав Аслан, – чи готовий ти залагодити зло, якого ти завдав моїй чудовій країні Нарнія в той самий день, коли вона народилася?

– Я не знаю, що я можу зробити, – сказав Діґорі. – Ви ж бачите, що цариця втекла й…

– Я запитав тебе, чи ти готовий, – наполягав Лев.

– Так, – відповів Діґорі. Удруге в нього виникла дика думка сказати: «Я спробую допомогти вам, якщо ви пообіцяєте допомогти моїй матері», – але він вчасно зрозумів, що Лев не з тих осіб, із якими можна торгуватися. Та коли він сказав: «Так», то подумав про свою матір і подумав про ті великі надії, які він мав, подумав і про те, як вони поступово вмирали, і в його горлі утворився клубок, а в очах виступили сльози, і він випалив: – Але благаю вас, благаю, чи не можете ви дати мені засіб, який врятує мою матір?

Доти він дивився на великі лапи Лева й величезні пазури на них; тепер, у своєму розпачі, подивився на його обличчя. Те, що він побачив, здивувало його більше, аніж що завгодно в його житті. Бо брунатно-руде обличчя нахилилося до його власного обличчя й (о чудо з чудес!) в очах Лева стояли великі осяйні сльози. Вони були такі великі й блискучі порівняно зі сльозами Діґорі, що йому здалося, ніби Лев відчуває більший жаль до його матері, ніж він сам.

– Сину мій, сину мій! – сказав Аслан. – Я знаю, що в тебе велике горе. Лише ти і я знаємо про це в цьому світі. Будьмо добрі один до одного. Але я ж повинен подумати про сотні років у житті Нарнії. Відьма, яку ти привів у цей світ, знову прийде до Нарнії. Але вона ще не з’явилася. Я хочу посадити в Нарнії дерево, до якого вона не посміє наблизитися, і це дерево захищатиме Нарнію від неї протягом багатьох років. Тож ця країна матиме тривалий світлий ранок, перш ніж будь-які хмари затулять сонце. Ти повинен дати мені зернину, з якої виросте це дерево.

– Гаразд, сер, – сказав Діґорі.

Він не знав, як це зробити, але був тепер цілком переконаний, що знайде таку можливість. Лев набрав повні груди повітря, ще нижче опустив голову й нагородив його лев’ячим поцілунком. І Діґорі відразу відчув, що нова сила й мужність прийшли до нього.

– Дорогий сину, – мовив Аслан. – Я скажу тобі, що ти повинен зробити. Обернися, подивися на захід і скажи мені, що ти бачиш?

– Я бачу височенні гори, Аслане, – сказав Діґорі. – Я бачу, як ця річка спадає зі скель та утворює водоспад. А за скелями я бачу високі зелені пагорби, вкриті лісами. А за цими пагорбами височіють інші, що здаються майже чорними. А ще далі стоять високі гори зі сніжними вершинами, що громадяться одна над одною, наче Альпи. А за ними вже немає нічого, крім неба.

– Ти добре бачиш, – сказав Лев. – Країна Нарнія закінчується там, де падає водоспад, й коли ти вийдеш на вершини скель, ти покинеш Нарнію й опинишся на Дикому Заході. Ти повинен пройти крізь ті гори, поки натрапиш на зелену долину з голубим озером у ній, оточену засніженими вершинами гір. У кінці озера є крутий зелений пагорб. На вершині того пагорба росте сад. У центрі саду стоїть дерево. Зірви яблуко з того дерева й принеси мені.

– Гаразд, сер, – знову погодився Діґорі.

Він не мав найменшого уявлення, як він видереться на скелю і знайде дорогу між горами, але не сказав цього, боячись, що це сприймуть як виправдання його боягузтва.

Але він сказав:

– Я сподіваюся, Аслане, ти не поспішаєш. Я не зможу добутися туди й повернутися дуже швидко.

– Малий сину Адама, ти матимеш допомогу, – пообіцяв Аслан.

Він обернувся до Коня, який спокійно стояв біля них весь цей час, махав хвостом, щоб відігнати мух, і слухав, трохи схиливши голову набік, так ніби йому було трохи важко зрозуміти розмову.

– Мій любий, – звернувся Аслан до Коня, – ти хочеш стати крилатим конем?

Вам треба було б побачити, як Кінь змахнув гривою, як розширилися його ніздрі і як він тупнув об землю заднім копитом. Було зрозуміло, що він дуже хотів би стати крилатим конем. Але він тільки сказав:

– Як ти хочеш, Аслане, якщо ти справді маєш такий намір, але я не зовсім розумію, чому ти обрав мене, – я не дуже розумний кінь.

– Будь крилатим. Будь батьком усіх крилатих коней, – рикнув Аслан голосом, який потряс землю. – Тебе так і називатимуть – Крилатий.

Кінь підстрибнув, як міг би він стрибнути у свої давні невеселі дні, коли його запрягали в кеб. Потім він заіржав і відкинув шию назад, так ніби муха кусала його за плечі й він хотів їх почухати. А тоді, так