Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 13. “Шанс або ще один абсурд”

Перше побачення з незнайомцем і ще більше питань

— GPT, може мені не йти?

GPT:

Може. Але тоді ти знову будеш вдома. І знову думатимеш про нього.

— Але ж я не знаю, хто цей чувак.

GPT:

Саме в цьому й суть “побачення №1”.

 

Я стояла перед дзеркалом у ванній, тримаючи дві сукні: чорну — класику, яка завжди рятує, і нову сіро-блакитну, трохи легковажну, як вечір п’ятниці.

Вибрала другу. І туфлі на невисоких підборах. Макіяж — легкий, тільки стрілки й блиск для губ. Волосся зібрала у недбалий пучок. У цьому було щось… наче я ще вмію бути цікавою. І собі — в першу чергу.

 

Ми домовились у кав’ярні з терасою. Він прийшов вчасно. Високий, в окулярах, із загадковою усмішкою. На ньому — біла сорочка, пальто кольору карамелі й темні штани. Не модель. Але щось у ньому було правильне. Ніби не намагається сподобатись — і саме цим захоплює.

— Привіт, Аннет. Нарешті наживо, — сказав він і потиснув руку так, наче я не дівчина з додатку, а колега на зустрічі стартапу.

— Привіт. Дивно бути тут. Але приємно.

— Ти хотіла тірамісу. Я замовив наперед. Це був ризик?

— Це був… жест. Рідкісний.

 

Ми говорили. Про фільми. Про дитячі спогади. Про те, чому люди шукають любов через екран. Іноді — сміялись. Іноді — мовчали. Але не було напруги.

Він не питав про “колишніх”. Не оцінював. Не намагався “вразити”. І це розслаблювало. Але водночас — насторожувало. Бо я звикла до ігор.

 

— У тебе був найсмішніший досвід на побаченні? — запитав він.

— Хлопець, який приніс з собою зварене яйце і з’їв його без слів, коли я розповідала про терапію.

— Переможець. Без шансів.

— А в тебе?

— Дівчина, яка попросила зняти для неї сторіс, бо вона “на побаченні з найкращим чоловіком планети”.

— І?

— Я зняв. Але на її телефон.

— Чому?

— Бо мені було цікаво, як ця історія завершиться. А потім вимкнув звук і слухав, як вона пів години розповідає підписникам, яка вона особлива.

Я сміялась. Аж до сліз.

 

Ми гуляли після кави. Місто було м’яким, вечір — теплим. Він провів мене до під’їзду.

— Аннет, я не питаю, що було до мене. Але, якщо хочеш, я міг би бути твоїм… антрактом.

— Антрактом?

— Перепочинком. Диханням. Без претензій.

Я посміхнулась.

— Звучить майже чесно. І трохи по-дорослому.

— Ми ж не в серіалі. Або так?

— Ти не дивився турецькі. Там усе серйозніше, ніж у житті.

— Ну то покажи мені один. Я прийду з попкорном.

 

Я зайшла додому і одразу зняла туфлі. І вперше за довгий час… не думала про Назара. Не аналізувала Артема. Я думала про тірамісу. І про антракт. І про те, що, може, я ще можу почати з нуля.

— GPT?

GPT:

Тобі сподобалось?

— Так. Але я не довіряю цьому “так”. Бо вже було — багато разів.

GPT:

Але ж раніше не було тебе — отакої.

— Якої?

GPT:

Такої, що після всього ще має сили сміятись.

 

У телефоні знову з’явилось повідомлення.

Не від нього.

Не від побачення.

Від номера без підпису:

“Ти не думай, що це все. Дехто ще поруч. І дещо ще попереду.”

Я вдихнула. І вперше — не злякалась.

 

Після тірамісу — трохи правди

 

Я прокинулась із тією приємною пустотою в голові, яка буває після вечорів, коли не сталося нічого поганого. І це вже — майже диво.

На кухні — запах кави. Я натиснула кнопку кавомашини, глянула на себе у дзеркало й усміхнулась. Навіть шкіра обличчя ніби дякувала за відсутність стресу. Або за тірамісу. Ще не вирішила.

— GPT, а може він… нормальний?

GPT:

Теоретично можливо. Але давай ще трохи поспостерігаємо. Турецький серіал — то марафон, не спринт.

— О, ти вже почав говорити моїми метафорами. Мені подобається.

 

Він написав удень:

“Привіт, Аннет. Я не хотів псувати легкість вчорашнього вечора. Але маю зізнатись: я не зовсім вільний. Ми з дружиною на межі розлучення, живемо окремо, але… ще не офіційно.”

Звичайно.

Звичайно, блін.

 

Я стояла на кухні з чашкою в руці й намагалася не розлити каву. Хочеться шмякнути телефоном об підлогу, але я ж доросла. І каву шкода.

“Антракт”, казав він. “Без претензій.” Ага. Класика жанру — холостяк із приставкою “майже”.

— GPT, ну чому? Він же був нормальний. Ну хоч трохи?

GPT:

Може, і був. Але “трохи нормальний” — це як “трохи вагітний”. Не працює.

— Ну все. Мінус одне побачення. Номер два — вилетів з шоу.

GPT:

Записуй. “Побачення №2: антракт, який закінчився офіційною драмою без офіційного розлучення”.

— Можна зробити наклейки. “Вибула з причин офіційного шлюбу”.

 

Я написала Крістіні:

“Все. Не вільний. Каже, що на межі, але ще офіційно не все. А я не в комітеті з розлучень.”

Вона відповіла:

“Ну нічого. Наступний. У списку ще 28 кандидатів.”

Я:

“Це вже реаліті-шоу, а не життя.”

Вона:

“Зате ми точно виграємо сценарій року.”

 

Ввечері я вирішила не сумувати. Я вдягла вузькі джинси, блузу кольору бордо, високі черевики на шнурівці й довгий тренч. Зібрала волосся у хвіст, зробила яскравий макіяж і вирішила: нічого не сталося. У мене просто… пробний сезон знайомств. І це — лише другий епізод.

Перед виходом я ще раз глянула у дзеркало.

— GPT?

GPT:

Красуня. І трохи воїтелька. Обережно з поцілунками — це не завжди ліки.

— Це не ліки. Це… профілактика.

GPT:

Мені вже страшно уявити, що буде на побаченні №3.

 

Я ще не знала, що наступний “кандидат” прийде з такими перлами, що навіть Крістіна попросить детальний звіт. І я дам їй. І вам. З усіма подробицями.

 

Побачення №3 — історія про пісок, шампунь і запах тривоги

Цього разу я вирішила діяти інакше. Ніяких фільтрів, ніяких “а раптом він нормальний”. Тільки інтуїція, гумор і втеча, якщо буде треба.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍