Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Розділ 26: Тиша після грози

Ніка лежала на боці, обличчям до вікна. Пальці повільно ковзали по лляному простирадлу, ніби намагаючись зібрати свої думки, які ще дрімали після довгої пристрасної ночі. Тиша кімнати не була гнітючою — вона була м’якою, майже священною. Вперше за довгий час їй не хотілося тікати.

Адріан простягнув руку і торкнувся її плеча. Його дотик був обережним, несміливим — ніби він боявся, що мить, яка між ними народилась, виявиться ілюзією.

— Привіт, — прошепотів він.

Ніка повернулась до нього, її очі світилися змішаними почуттями: соромом, ніжністю, і тим незбагненним страхом, який виникає, коли комусь дозволяєш увійти в свою душу.

— Привіт, — відповіла вона тихо, ледь посміхаючись.

— Як ти?.. — Адріан на мить зупинився, підбираючи слова. — Як ти себе почуваєш?

Ніка подивилась у його очі.

— Спокійно. Вперше за довгий час.

Він зітхнув з полегшенням і доторкнувся до її щоки.

— Я… — він обережно ковтнув повітря. — Я не планував цього. Але нічого не хочу відмотати назад.

— Я теж, — прошепотіла вона. — Просто… мені страшно. Усе, що було — і те, що може бути. Це все нове. Для мене.

— Для мене теж, — відповів він чесно. — Я… давно не довіряв нікому. Але з тобою — інакше. Ніко, я не знаю, що буде далі. Але я знаю одне: я не хочу, щоб ти зникла з мого життя.

Вона лягла ближче до нього, поклала голову на його плече, притулилася до його серця.

— Добре, — тихо сказала вона. — Але давай не поспішати. Я ще не загоїлась.

— Я чекатиму. Стільки, скільки потрібно, — прошепотів Адріан, цілуючи її у волосся.

І вони замовкли, слухаючи, як за вікном прокидається новий день — день, у якому більше не було самотності.

На кухні панував спокійний ранок. Тепле світло пробивалося крізь великі вікна, огортаючи все довкола м’яким золотом. Адріан готував каву, а Ніка нарізала хліб для тостів. Вони не поспішали, ніби боялися порушити крихку гармонію, що народилася між ними тієї ночі.

— Ніколи не думав, що з кимось зможу так спокійно мовчати, — усміхнувся Адріан, передаючи їй чашку з кавою.

— А я не думала, що після всього знову зможу усміхатися, — відповіла вона тихо.

Після сніданку вони сіли в машину і поїхали до лікарні. Дорогою майже не розмовляли, але кожен погляд і кожен дотик руки говорив більше, ніж будь-які слова.

У лікарні панувала тиша. Мати Адріана, Маргарита Сергіївна, вже була у свідомості. Її погляд був слабкий, але теплий. Побачивши сина, вона усміхнулася, а коли погляд упав на Ніку — очі заблищали від вдячності.

— Ти мене врятувала, — прошепотіла вона, коли Ніка підійшла ближче. — Ти — янгол, дитино.

— Ні, просто зробила те, що мала, — скромно відповіла Ніка, стискаючи її руку.

Коли Маргарита Сергіївна залишилася з Адріаном наодинці, вона ніжно подивилась на сина і тихо сказала:

— Вона добра. І вона важлива для тебе. Я бачу це. Не зіпсуй цього.

Адріан лише кивнув. У нього не було слів — тільки щире тепло в грудях.

Після візиту вони вирушили до супермаркету за продуктами. Це був зовсім звичайний похід у магазин, але для них — як новий початок. Вони сміялися, вибираючи овочі, сперечалися, яке молоко краще, і раз по раз поглядали одне на одного з тією м’якою усмішкою, яку дарують тільки дуже близьким людям.
Паркінг біля супермаркету був наповнений звичним гамором — шум моторів, дзвін візків, гучні розмови. Ніка і Адріан вийшли з магазину, несучи пакети, коли раптом до них підійшла висока жінка в дорогій сукні. Її хода була впевненою, а погляд — хижим.

— Адріан! — пролунало занадто голосно. Вона швидко скоротила відстань, перш ніж він встиг зреагувати, і поцілувала його в щоку, а потім повільно і виклично оглянула Ніку з голови до п’ят. — Чому ти ігноруєш мої дзвінки?

Адріан завмер на мить, а тоді відсторонився. Його обличчя стало крижаним.

— Ірен, будь ласка, не влаштовуй сцен. Ми з тобою все обговорили. Все закінчено.

Ірен різко перевела погляд на Ніку. В її очах блиснула зневага.

— А це, я так розумію, твоя... нова забавка?

Ніка спокійно витримала її погляд, хоча в грудях усе стискалося від болісної несподіванки. Вона не сказала ні слова — лише стиснула пакети сильніше.

— Нам треба їхати, — коротко сказав Адріан і, взявши Ніку за лікоть, повів її до машини.

Всю дорогу в авто панувала гнітюча тиша. Ніка дивилася у вікно, намагаючись зібрати думки до купи. Всередині неї все кипіло — ревнощі, образа, злість… і страх, що її серце знову може розбитися.

Адріан не витримав першим:

— Це Ірен. Моя колишня наречена. Ми були заручені, але... я дізнався, що вона спілкувалась з іншими чоловіками за моєю спиною. Все закінчилося ще до весілля. І після того я більше не бачив її як жінку.

Ніка мовчала ще кілька секунд, перш ніж сказати тихо:

— Вона все ще думає, що має на тебе право.

— Вона помиляється, — відповів він, перевівши погляд на Ніку. — Якщо я і думаю про когось... то точно не про неї.

Її серце стислося. Вона хотіла вірити. Дуже хотіла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍