Пол Каланіті - Коли подих стає повітрям

Більшу частину тижня я проводив у відділенні не когнітивної, а фізичної терапії. Я скеровував майже всіх своїх пацієнтів на фізичну терапію. Тепер я був вражений тим, наскільки вона складна. Лікар має певне уявлення про те, як воно – бути хворим, але, поки не пережив це сам, ніколи цього насправді не знатиме. Це схоже на закоханість або на батьківство. Ти не зважаєш на супутні стоси паперів або всілякі дрібниці. Наприклад, коли тобі ставлять крапельницю, ти відчуваєш смак солі під час введення розчину. Мені кажуть, що це відчуття є у всіх, але навіть після одинадцяти років лікарського стажу я не знав про це.

У фізичній терапії я поки що піднімав навіть не ваги, а власні ноги. Це було виснажливо і принизливо. З моїм мозком все було гаразд, але я був сам не свій. Моє тіло було крихким і слабким – від людини, яка могла пробігти напівмарафон, залишились хіба що віддалені спогади, і це також впливає на ідентичність. Нестерпний біль у спині може формувати ідентичність, утома і нудота теж. Керен, мій фізіотерапевт, запитала в мене про мої цілі. Я обрав дві: їзду на велосипеді і пробіжки. Відповіддю на слабкість стала рішучість. День у день я продовжував заняття, і навіть найменше відновлення сил розширювало доступні світи і доступні версії того, ким я можу бути. Я почав збільшувати кількість повторів, вагу і тривалість занять, доводив себе до блювання. Після двох місяців я міг сидіти тридцять хвилин, не відчуваючи втоми. Я міг знову ходити на вечерю з друзями.

Одного дня ми з Люсі приїхали на автомобілі на Канада Роуд, наше улюблене місце для катання на велосипеді (гордість змушує мене зазначити, що зазвичай ми діставались туди велосипедами, але пагорби все ще були надто високими для моєї легкої статури). Мені вдалось не без зусиль подолати шість миль. Дуже далеко до легких заїздів на тридцять миль, які я здійснював минулого літа, але принаймні я міг триматись на двох колесах.

Це була перемога чи поразка?

Я почав з нетерпінням чекати на зустрічі з Еммою. У її офісі я почувався собою, хоча б кимось. За межами її офісу я вже не знав, хто я. Оскільки я не працював, я не почувався собою, нейрохірургом, ученим – відносно молодим чоловіком з хорошими перспективами. Я боявся, що виснажений, у чотирьох стінах, зовсім не відповідаю ролі чоловіка Люсі. Я перетворився із суб’єкта на безпосередній об’єкт кожного речення в моєму житті. Згідно з філософією чотирнадцятого століття, слово «пацієнт» означало всього лише «об’єкт дії», і саме так я почувався. На посаді лікаря я був діячем, причиною. У ролі пацієнта я був тим, із ким стаються різні події. Однак в офісі Емми ми з Люсі могли жартувати, обмінюватись медичними термінами, безперешкодно розповідати про наші сподівання та мрії, намагатися скласти план на майбутнє. Через два місяці Емма досі не давала чітких прогнозів і у відповідь на наведені мною статистичні дані нагадувала, що мені слід зосереджуватись на моїх цінностях. Хоча я був незадоволений, я принаймні почувався «кимось», людиною, а не підтвердженням другого закону термодинаміки (будь-який порядок має тенденцію до ентропії, занепаду тощо).

Після зіткнення зі смертністю багато рішень стали стиснутими, нагальними і неминучими. Найважливішим із них було: чи слід нам із Люсі заводити дитину? Хоча наші подружні стосунки були напруженими наприкінці резидентури, ми завжди дуже кохали одне одного. Наші взаємини все ще були сповнені глибоким змістом, спільною і живою мовою того, що дійсно має значення. Якщо стосунки людини формують фундамент змісту, нам здавалося, що виховання дітей додає ще один вимір цьому змістові.

Ми завжди цього хотіли, інстинкт підштовхував нас до цього – поставити за сімейним столом ще один стілець. Прагнучи стати батьками, ми обоє думали одне про одного. Люсі сподівалася, що в мене попереду ще є кілька років, але, розуміючи мій прогноз, вона вважала за доречне залишити цей вибір – чи проводити решту свого життя в ролі батька – за мною.

– Що тебе найбільше засмучує або лякає? – запитала вона в мене однієї ночі, коли ми лежали в ліжку.

– Те, що доведеться покинути тебе, – сказав я їй.

Я знав, що дитина принесе всій нашій родині радість, і не міг змиритись із тим, що Люсі після моєї смерті залишиться без чоловіка і без дітей. Однак я наполягав на тому, що остаточне рішення має бути за нею. Урешті, вона, ймовірно, виховуватиме дитину сама і дбатиме про нас обох, коли моя хвороба прогресуватиме.

– Чи відволікатиме немовля нас від того часу, який в нас залишився? – запитала вона. – Чи не здається тобі, що смерть стане для тебе ще більш болісною, якщо доведеться прощатись зі своєю дитиною?

– Якщо й так, хіба це не чудово? – сказав я. Ми обоє вважали, що сенс життя не в тому, щоб уникати страждань.

Кількома роками раніше я помітив, що Дарвін і Ніцше сходились в одному: визначальною рисою організму є боротьба. Описувати життя інакше – це наче малювати тигра без смуг. Після стількох років поруч зі смертю я зрозумів, що найлегша смерть – не завжди найкраща. Ми обговорили це. Наші родини нас благословили. Ми вирішили народити дитину. Замість того щоб помирати, ми житимемо далі.

З огляду на ліки, які я вживав, єдиним можливим варіантом видавалась допоміжна репродукція. Тому ми відвідали фахівця клініки репродуктивної ендокринології в Пало-Альто. Вона була діловою і фаховою, але брак досвіду роботи не з безплідними, а зі смертельно хворими пацієнтами був очевидним. Вона вела звичну балаканину, не відриваючи очей від пюпітра.

– Як довго ви намагаєтесь завагітніти?

– Ну, ми ще не намагались.

– А, так, звісно.

Насамкінець вона запитала:

– Ураховуючи вашу, гм, ситуацію, я припускаю, що ви хочете завагітніти швидко?

– Так, – відповіла Люсі. – Ми б хотіли почати відразу.

– У такому разі я пропоную вам почати з ЕКЗ.

Коли я зауважив, що ми хотіли б, щоб ембріонів було створено і знищено якомога менше, лікарка здавалась трохи здивованою. Більшість людей, які приходили в клініку, найбільше цінували доцільність. Але я хотів уникнути ситуації, коли б після моєї смерті Люсі довелось нести відповідальність за шість ембріонів – усе, що залишиться від нашого спільного геному, мої останні сліди на планеті – які лежатимуть десь у морозильнику, тому що їхнє знищення завдаватиме надто багато болю, а перетворити їх на повноцінних людей буде неможливо. Такі собі технологічні артефакти, до яких ніхто не знатиме, як ставитись.