Еміль Золя - Черево Парижа

людям з витонченим розумом, коли вони зневіряються в собі. Кінець кінцем івін присів навпочіпки навпроти одного з маленьких вікон ринкового льоху, де постійно горів газ, і показав Флоранові Маржолена з Кадіною, які спокійненько вечеряли собі в глибині льоху, на великому камені, де ріжуть птахів. Ці бродяжки примудрялися якось ховатися в льохах і залишатися там, коли гратчасті двері зачинялись на ніч.

— Ох, яка ж тварина, яка гарна тварина! — повторював художник, говорячи про Маржолена із заздрісним захопленням.— І ця тварюка щаслива, подумайте тільки... Наїдяться вони з Кадіною овочів і полягають удвох у великий кіш з пір’ям, якого тут дуже багато. Оце справді життя!.. Їй-Богу, ви добре зробили, що оселилися в ковбасній: може, й самі почнете товстіти.

Він повернувся й пішов. Флоран піднявся на свою мансарду, збентежений нервовою тривогою художника, яка пробуджувала його власні сумніви. Другого дня, щоб не сидіти зранку в ковбасній, він довго гуляв по набережній. Проте за сніданком його скорила чарівна лагідність Лізи. Невістка знову завела з ним розмову про посаду наглядача в павільйоні морської риби, не дуже наполягаючи, але говорячи про це, як про таку річ, яку варто обдумати. Флоран слухав її, сидячи над повною тарілкою, відчуваючи, що мимоволі підкорений чистотою їдальні. Під ногами в нього була м’яка рогожка; блиск мідної лампи, що спускалася зі стелі, ніжний колорит жовтуватих обоїв та меблів із світлого дуба сповнювали його відчуттям порядності цього добробуту, що вносило плутанину в його поняття правди і кривди. Проте у Флорана вистачило сил ще раз відмовитись; він повторив свої докази, відчуваючи в той же час, наскільки недоречно з його боку показувати в такій обстановці перед людьми свою впертість і гнів. Ліза не сердилась; навпаки, усміхалася своєю чарівною усмішкою, від якої бідолаха ще більше ніяковів, ніж від її вчорашнього прихованого роздратування. За обідок говорилося тільки про великі засолки на зиму; весь персонал ковбасної мав узяти участь у цій роботі.

Вечори вже ставали холодними. Після обіду сім’я переходила до кухні. Там було дуже тепло. Та й кухня була така велика, що в ній, не заважаючи роботі, кілька чоловік могли сісти навколо чотирикутного столу, що стояв посередині. Стіни кімнати, що освітлювалася газом, були на зріст людини облицьовані білими і блакитними фаянсовими плитками. Ліворуч стояла велика чавунна плита з трьома конфорками, на які ставилися три невисоких казани, почорнілих від кам’яновугільної сажі. На кінці плити зроблено було духовку, а над нею коптильню. Над плитою висів цілий арсенал шумовок, ополоників і виделок з довгими ручками, а вище йшов цілий ряд нумерованих шухлядок, де зберігали терту хлібну скоринку, дрібну і крупну, хлібний м’якуш для товчених сухариків, прянощі, гвоздику, мускатний горіх та різні сорти перцю. Праворуч, біля стіни, стояв стіл для рубання фаршу — величезна дубова колода, геть уся порубана, а різні прилади, прикручені до колоди,— помпа для начинки ковбас, машинка для проштовхування фаршу, м’ясорубка з колесами та ручками,— справляли таємниче, тривожне враження якоїсь пекельної кухні. Уздовж стін на полицях і навіть під столами стояли банки, миски, відра, блюда, бляшаний посуд, батарея глибоких каструль, широких лійок, штативи для ножів і сікачів, ряди шпигувальних і простих голок,— цілий маленький світ, що потопав у жирі. Жиру було надто багато скрізь, незважаючи на велику чистоту; він проступав між фаянсовими кахлями, від нього блищала червона цегляна підлога, чавун плити набув сіруватого відблиску, а краї столу, де кришили фарш, були блискучі й прозорі, наче лакований дуб. Серед цього сального випоту, що накопичувався крапля по краплі від безперервного випаровування трьох казанів, де топилося свиняче сало, не було від підлоги до стелі жодного цвяха, який не виділяв би сала.

Кеню-Граделі все виготовляли в себе вдома, купуючи на стороні у найкращих фірм тільки свинину, смажену дрібними кусочками, привізні паштети, консерви в банках, сардинки, сири і равликів. Тому з вересня вони починали наповнювати свій спорожнілий за літо льох. Тепер, зачинивши крамницю, хазяї ще довго сиділи в кухні. Кеню з допомогою Огюста й Леона начиняв ковбаси, коптив окости, топив сало, заготовляв на зиму грудинку, просте сало і шпик. Стояв жахливий шум від дзвону каструль, стукоту ножів і сікачів, а пахощі кухні поширювались по всьому будинку. І, крім того, що виготовлялось на зиму, треба було ще пекти й варити на щоденний продаж, готувати свіжий товар — паштет з печінки і зайця, галантири, сосиски та кров’яну ковбасу.

Того вечора, годині об одинадцятій, поставивши топитися сало у двох казанах, Кеню взявся приготовляти кров’яну ковбасу. Огюст допомагав йому. За кухонним столом Ліза з Огюстіною лагодили білизну, а навпроти них, з другого боку столу, лицем до плити сидів Флоран, усміхаючись маленькій. Поліні, що вилізла йому на коліна й просила погойдати. Позаду них Леон рубав на дубовій колоді м’ясо для сосисок, повільно й рівномірно ударяючи сікачем.

Огюст пішов спочатку по глеки із свинячою кров’ю. Він сам колов на бойні свиней і приносив додому кров та тельбухи, залишаючи робітникам рубати й чистити свинячі туші й привозити їх після обіду на візочках до ковбасної. Кеню запевняв, що жоден ковбасний майстер у Парижі не вміє так спритно випускати кров, як Огюст. І справді, Огюст дуже добре вмів визначати якість крові; якщо він заздалегідь казав, що ковбаса буде добра, то завжди вона вдавалась.

— Ну як, смачна буде у нас сьогодні ковбаса? — спитала Ліза.

Огюст поставив глеки з кров’ю і поволі промовив:

— Так, мадам Кеню, думаю, що смачна... Я суджу з того, як кров тече; якщо кров тече помалу; коли виймеш ніж, то це погана ознака: значить, кров рідка...

— Так, але це залежить і від того, як устромити ніж,— заперечила Ліза.

На блідому, аж зеленкуватому обличчі Огюста з’явилася посмішка:

— Е, ні, ні, я завжди встромляю його на чотири пальці, це вже така міра... Але, бачте, є ще одна хороша ознака: коли кров тече, а я, збираючи її у відро, збиваю

рукою, вона повинна бути досить гаряча, масна, як вершки з молока, і не надто густа.

Огюстіна опустила голку і звела очі на Огюста. На її червоному обличчі, обрамленому жорстким каштановим волоссям, відбилася глибока увага. А втім, Ліза і навіть крихітна Поліна прислухалися до цієї розмови з такою самою цікавістю.

— Я її збиваю, збиваю, розумієте, ось так,— казав майстер, роблячи в повітрі рукою так, наче він збиває крем.— А коли вийму руку, вона повинна бути масна від крові і