Еміль Золя - Черево Парижа

Огюст хвилину потримав руку піднятою, стоячи з послужливо-делікатним виглядом; його рука, що звикла занурюватись у відра з кров’ю, рожева, з червоними нігтями, виступала з білого нарукавника. Кеню ствердно хитав головою. Настала мовчанка. Леон усе рубав фарш. Поліна замислилась на якусь хвилинку, тоді знову полізла на коліна до Флорана, примовляючи дзвінким голосочком:

— Слухай, братіку, розкажи мені казку про того пана, якого з’їли звірі.

Видно, розмова про свинячу кров нагадала дитині криваву драму «того пана, якого з’їли звірі». Флоран спочатку не зрозумів і запитав, що це значить. Ліза засміялася:

— Вона хоче послухати про того нещасного, про якого ви розповідали колись увечері Гаварові, пам’ятаєте? Поліна тоді чула цю історію.

Флоран раптом дуже споважнів. Дівчинка взяла на руки товстого рудого кота, посадила його Флоранові на коліна, кажучи, що Мутон теж хоче послухати казочку. Але Мутон скочив на стіл і усівся там, вигнувши спину й поглядаючи на високого сухорлявого гостя, який ось уже два тижні був, мабуть, для нього об’єктом постійних глибоких роздумів. Тимчасом Поліна сердилась, тупотіла ніжками й вимагала казку. Побачивши, що вона коверзує, Ліза сказала Флоранові:

— Та розкажіть їй, будьте ласкаві, що вона просить, тоді вона дасть нам спокій.

Флоран помовчав ще хвилинку, втупивши очі в підлогу. Потім поволі підвів голову і подивився на обох жінок, що схилилися над шитвом, і на Кеню з Огюстом, які готували казан для кров’яної ковбаси. Газ спокійно горів, від плити йшло приємне тепло, жирна кухня блищала, навколо панувала атмосфера безтурботного, блаженного перетравлювання їжі.

Тоді Флоран посадив до себе на коліна маленьку Поліну й заговорив, сумно посміхаючись до дитини:

— Жив собі один бідолашний чоловік, його заслали далеко-далеко, за море... На кораблі разом з ним їхало чотири сотні каторжників. Він мусив жити п’ять тижнів разом з цими розбійниками, одягнутий, як і вони, в грубу парусину, і їсти з ними з одного казана. Жирні воші заїдали його, жахливий піт виснажував його сили. Кухня, пекарня й парова машина так розпікали трюм, що десять каторжників померли від спеки. Вдень їх випускали партіями по п’ятдесят чоловік на палубу подихати свіжим морським повітрям; а що їх боялись, то на вузьке місце, де вони прогулювалися, націляли дві гармати. Бідолаха був дуже задоволений, коли наставала його черга. Тоді він не так пітнів. Він не міг їсти, був дуже хворий. Вночі, коли їм знову надівали кайдани, і під час бурі, коли він качався по підлозі між своїми двома сусідами, нещасний знемагав; він плакав і був радий, що ніхто не бачить його сліз.

Поліна слухала, широко розплющивши очі й побожно склавши рученята.

— Але ж,— перебила вона Флорана,— це зовсім,.не та історія про пана, якого з’їли звірі... Це інша казочка, братіку, так?

— Зажди, побачиш,— лагідно відповів Флоран.— Ми ще дійдемо до того пана... Я.розповідаю тобі з самого початку.

— Ну, добре,— погодилась дівчинка з задоволеним виглядом.

Проте Поліна замислилась,— видно, її турбувало щось, чого вона не могла сама збагнути. Нарешті дівчинка не втерпіла:

— А що ж зробив той бідолаха? —спитала вона.— За що його заслали так далеко й посадили на корабель?

Ліза з Огюстіною посміхнулись, раді, що дівчинка така розумна. І Ліза, не відповідаючи прямо, скористалася нагодою, щоб вичитати дочці мораль: вона дуже вразила дівчинку, сказавши, що на кораблях відправляють кудись далеко також неслухняних дітей.

— Тоді,— логічно зауважила Поліпа,— тому чоловікові, про якого говорить братік, було чого плакати ночами.

Ліза знову взялася шити, схилившись над роботою. Кеню нічого не чув. Він щойно нарізав і кинув у казан кружальця цибулі, яка зашипіла тоненькими, дзвінкими голосочками цвіркунів, що розімліли від спеки. Пішов приємний запах. Коли Кеню занурював у казан велику дерев’яну ложку, сало починало кипіти ще голосніше, сповнюючи кухню міцним запахом смаженої цибулі. Огюст готував на блюді шматочки сала, а сікач у Леона застукотів ще швидше, часом шкрябаючи стіл, щоб зібрати докупи м’ясо, яке вже перетворювалося на м’яку тістоподібну масу.

— Коли корабель приплив на місце,— казав далі Флоран,— чоловіка відвезли на острів, що звався Чортовим. Він опинився там разом з іншими товаришами, також вигнанцями з рідної країни. Всі вони були дуже нещасливі. Спочатку їх примушували працювати, як каторжників. Жандарм, що стеріг їх, перелічував арештантів тричі на день, щоб переконатися, чи не втік хто з них. Згодом їм дозволяли робити, що вони хочуть, тільки на ніч замикали у великій дерев’яній хатині, де арештанти спали в гамаках, підвішених до двох бантин. На кінець року вони вже ходили босі, а одежа так порвалася, що крізь неї світилося тіло. Арештанти побудували собі намети з колод для захисту від палючого сонця, бо воно в тій країні все випалює. Але намети не могли їх захистити від москітів, які кусали їх так, Що тіла вигнанців попухли і взялися болячками. Багато хто не витримав того й помер; а інші так пожовкли, висохли з журби і пообростали бородою, що на них жаль було дивитись.

— Огюсте, давай мені сало! — крикнув Кеню.

Взявши подане блюдо, він почав обережно насипати

в казан накришені кусочки, відділяючи їх кінцем ложки, щоб вони не позлипалися. Сало топилося. Від плити повалила ще густіша пара.

— А що їм давали їсти? — спитала зацікавлено Поліна.

— Їм давали рис з черв’яками та смердюче м’ясо,— відповів Флоран голосом, що ставав усе глухішим.— Доводилось вибирати з рису черв’яків, щоб можна було його їсти. М’ясо, дуже добре просмажене або тушене, ще можна було ковтати, а варене так смерділо, що від нього починав боліти живіт.

— Я б краще їла самий черствий хліб,— сказала дівчинка, трошки подумавши.

Леон скінчив рубати фарш, виклав його на блюдо й поставив на великому столі. Мутон, що сидів там, не зводячи очей з Флорана, немов дуже дивуючись його історії, мусив трошки поступитися місцем, що він і зробив з великою неохотою. Кіт скрутився клубочком і вуркотів, поводячи носом у бік м’яса. Тимчасом Ліза просто не могла приховати свого подиву і почуття огиди. Червивий рис і смердюче м’ясо, звичайно, здавалися їй неймовірною поганню, що плямувала тих, хто її їв. На її гарному спокійному обличчі відбився невиразний жах, який викликав у неї чоловік, що сидів тепер навпроти неї, а колись їв такі огидні речі.

— Що й казати, погано там жилося,— провадив далі оповідач, забуваючи про маленьку Поліну й