Еміль Золя - Черево Парижа

— А так, так, ви, може, й маєте рацію,— белькотіла Саже.— Треба розвідати.

Жінки домовилися стежити за всім, що робиться в крамниці Кеню-Граделів. Торговка маслом збиралася відкрити очі своєму зятеві на ті будинки, в які він учащає. Тимчасом Нормандка трохи заспокоїлась; ця добродушна жінка навіть трохи гнівалась на себе, що надто розпустила свого язика. Коли вона пішла, мадам Лекер ущипливо зауважила:

— Я певна, що Нормандка сама зачепила мадам Кеню; це на неї схоже... Та й не їй би патякати про двоюрідних братів, що з неба звалились, після того як вона сама знайшла дитину в себе в рибній крамниці.

Всі троє, усміхнувшись, перезирнулись. Потім, коли мадам Лекер теж пішла, Сар’єтта сказала:

— І чого моїй тітці займатись отими плітками? Вона ще гірше сохне від того. Вона мене била, коли на мене задивлялися чоловіки, а сама вона, звичайно, вже не знайде собі немовлятка під подушкою, хоч би як шукала!

Мадмуазель Саже знову засміялась. Коли ж вона залишилася сама й поверталася на вулицю Пірует, то подумала, що ці «три дурепи» не варті й вірьовки, на якій їх слід було б повісити. А втім, її могли бачити з ними, а сваритися з Кеню-Граделями, людьми багатими, яких у всякому разі всі поважають, було б недоречно. Тому стара діва пішла в обхід на вулицю Тюрбіго у булочну Табуро, найкращу на весь квартал. Мадам Табуро, щира Лізина приятелька, мала у всіх питаннях непохитний авторитет. Коли говорили: «Мадам Табуро казала так і так»,— ніхто вже не насмілювався заперечувати. Під тим приводом, що їй треба довідатись, о котрій годині будуть топити піч у пекарні, щоб принести зварити грушки, стара мадмуазель завітала до булочниці й почала вихваляти надзвичайну чистоту ковбасної Кеню та їхню смачну кров’яну ковбасу. Потім, задоволена з свого морального алібі, радіючи, що їй пощастило роздмухати полум’я лютої ворожнечі, яку вона носом чула, і в той же час удати, наче її хата з краю, стара повернулась, нарешті, додому в чудовому настрої, міркуючи тільки над тим, де раніше вона могла бачити двоюрідного брата мадам Кеню.

Того ж дня по обіді Флоран вийшов з дому прогулятись у критих проходах Центрального ринку. В повітрі стояв легкий туман; порожні павільйони були оповиті сірою млою, пронизаною жовтавими слізками газу. Вперше Флоран відчув себе зайвим і зрозумів, як грубо він, наївний дурень з виснаженим тілом, вторгся непроханим гостем у цей щасливий маленький світ товстунів, йому стало ясно, що він перешкоджає всьому кварталові, завдає клопоту подружжю Кеню, живучи в них як контрабандний двоюрідний брат, підозрілий на вигляд. Від цих міркувань він зажурився, не тому, що помітив у брата або невістки хоч найменшу тінь незадоволення; ні, вони були до нього добрі, але сама добрість їх примушувала його страждати. Флоран дорікав собі, що так неделікатно оселився в них. У нього з’явилися сумніви. Після сьогоднішньої розмови в ковбасній у нього залишився якийсь осадок, йому було дуже ніяково. Запах м’яса на прилавку наче переслідував його; і Флоран почував, що піддається спокусі ситого життя, яка затягує його в грузьке болото. Може, він дарма відмовився од пропонованого йому місця наглядача? Ця думка викликала в ньому жорстоку внутрішню боротьбу. Він відчував потребу розвіятися, щоб розбурхати своє заснуле сумління. У критому проході повіяв вогкий вітер, і Флоран мусив застебнути сюртук. Він уже трохи заспокоївся і зробився більш упевненим у собі. Вітер виганяв з його одежі масні пахощі ковбасної, що розслабляли його.

Повертаючись додому, Флоран зустрів Клода Лантьє. Художник у своєму широченному зеленкуватому пальті говорив глухим голосом і був розлютований. Він лаяв живопис, казав, шо це собаче ремесло, і присягався, що ніколи в світі не візьме до рук пензля. Сьогодні по обіді він прорвав полотно і зіпсував етюд, який писав з негідниці Кадіни. Клод зазнавав вибухів гніву митця, який розуміє своє безсилля втілити в серйозних, сповнених життя картинах ті образи, про які він мріє. В такі хвилини Лантьє забував про все; він тинявся по вулицях, усе бачив у похмурому світлі й чекав наступного ранку, як свого воскресіння з мертвих. Звичайно він говорив, що вранці почуває себе веселим, а надвечір — страшенно нещасним. Кожен день для нього був довгим, відчайдушним зусиллям. Флоран не впізнав у ньому безтурботного хлопця, що никав ночами по Центральному ринку. Вони вже зустрічалися в ковбасній. Клод, який знав історію втікача, потиснув йому руку й сказав, що він славний хлопець. Та проте Клод рідко коли відвідував Кеню.

— А ви все ще в моєї тітки? — запитав Лантьє.— Не розумію, як ви можете жити серед цього безконечного куховарства! Адже там смердить. Я коли в них посиджу годину, то мені здається, що наївся на три дні. Даремно я прийшов до них сьогодні вранці: через це мені і не вдався етюд.

Потім, ступивши мовчки кілька кроків, він почав знову:

— Ох, ці вже порядні люди! Аж шкода їх, такі вони здорові. Я хотів був написати з них портрети, та мені ні разу не вдавалися ці круглі обличчя без кісток... Ну, та моя тітонька Ліза ніколи не закине своєї каструлі. А я, дурний, продірявив голову Кадіни! Тепер, наскільки я пригадую собі, вона не так уже погано була написана.

Вони розговорилися про тітку Лізу. Клод сказав, що його мати вже давно не зустрічається з ковбасницею. Він натякнув, що Ліза трохи соромиться сестри, яка одружилася з простим робітником; а втім, мадам Кеню взагалі не любить бідних людей. Про себе він розповів, що один добрий чоловік надумав віддати його в училище, захопившись фігурками бабусь та осликів, яких Клод малював з восьми років. Але той добрий чоловік помер, залишивши Клодові в спадщину тисячу франків щорічної ренти; це його й рятує від голодної смерті.

— Проте,— додав Клод,— я б волів бути робітником, хоч би, наприклад, столяром. Щасливі люди ці столяри! От уявіть, що треба їм зробити стіл. Вони його зробили і лягають спати, раді, що закінчили роботу, цілком задоволені... А я майже не сплю вночі. Всі ці прокляті етюди, яких я не можу закінчити, крутяться у мене в голові. Я ніколи нічого не кінчав, ніколи, ніколи...

Його голос зривався, переходячи майже в ридання. Клод то силкувався засміятись, то проклинав себе, вишукуючи найбільш лайливі слова, топтав себе в болото з тією холодною люттю, яка притаманна