Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Ми підійшли до вже знайомого крісла, обтягнутого важкою тканиною, яка, здавалося, пам’ятала століття. Присівши, я відчув, як дерев'яні підлокітники м'яко приймають мої руки, ніби запрошуючи до розмови. Кейт сіла поруч, її обличчя відбивало тривогу та зосередженість, які не полишали її думок останніми днями.

Дівчинка, яка сиділа на своєму місці, на мить відволіклась від книги, яку щойно читала, і поклала її поряд. Її погляд був уважним, але в ньому читалася легка цікавість. Вона чекала, що ми скажемо.

— Ми вже майже досягли нашої мети, — почав я спокійно, але відчував, як всередині мене тремтіли сумніви. — Але зіштовхнулись із тим, що бракує інформації. Наче все йде не так. Ми не можемо знайти відповіді.

Кейт кивнула, підкреслюючи мої слова. Її погляд був м'яким, але рішучим. Ми продовжували розповідати про наші пошуки, зупиняючись на кожній деталі, сподіваючись, що дівчинка зможе допомогти. Вона уважно слухала, інколи задаючи прості запитання, щоб краще зрозуміти наші проблеми.

Дівчинка на мить замовкла, ніби глибоко розмірковуючи. Потім вона повільно заговорила знову.

— Собор у Тірсбурзі, — мовила вона, її слова лунали впевнено, хоч її погляд на мить став відстороненим. — Можливо, там містяться потрібні вам відповіді. Собори часто зберігають більше, ніж просто молитви.

Кейт нахилилася вперед, зацікавлено слухаючи.

— Тірсбург? — уточнила вона. — Чому саме собор?

— Не знаю напевно, — відповіла дівчинка. — Але це місце часто згадувалося в тому, що я пам'ятаю про ті землі. Це часткові спогади... Немов уривки зі снів. Але в них була якась важлива річ, пов’язана з тим містом. Собор може бути ключем.

Її слова пролунали несподівано. Я дивився на неї, намагаючись зловити її погляд і зрозуміти більше, але дівчинка виглядала трохи розгубленою, ніби ці спогади тільки-но виринули з глибин її пам'яті.

— Чи є щось ще, що ти пам’ятаєш про це місто? — обережно запитав я.

Вона знову зосереджено подивилась перед собою, ніби намагаючись пригадати. Її очі на мить стали порожніми.

— Це як відлуння, — сказала вона. — Я пам'ятаю його велич, старовинні вулиці, але не більше. Всі інші спогади, здається, затуманені.

Кейт, сидячи поруч, мовчки поглядала на мене, ніби питала очима, чи далі йти за цим шляхом. Її руки були схрещені на колінах, а очі блищали тривогою. Вона розуміла, що ця подорож, можливо, стане черговим випробуванням, але водночас в її очах читалась надія.

— Схоже, що іншого вибору немає, — прошепотіла Кейт, звертаючись до мене. — Ми маємо хоча б спробувати.

Я кивнув, хоча глибоко всередині мене розросталися сумніви. Але в словах дівчинки була логіка, і той факт, що вона згадала собор, хоча раніше про нього не говорила, наштовхував на думку, що це може бути правильний шлях.

— Добре, — нарешті сказав я. — Ми підемо в собор. Можливо, саме там знайдуться відповіді.

Дівчинка знову кивнула, здаючись трохи полегшеною від нашого рішення, і знову взяла в руки свою книгу. Але перед тим, як зануритися в читання, вона з легким сумом в очах подивилася на нас.

— Я сподіваюсь, ви знайдете те, що шукаєте, — тихо сказала вона. — Але будьте обережні.

Її слова залишили важкий відтінок у повітрі.

З відчуттям певної загадковості ми залишили бібліотеку, повернувшись у звичні стіни таверни. Відчуття, що ми з Кейт змогли так легко пересуватись за допомогою магії, дарувало мені захоплення. Магія відкривала перед нами нові горизонти, можливості, які я раніше й уявити не міг. Це було щось особливе, дивовижне й водночас лякаюче.

Кейт, здавалося, також була захоплена цією можливістю. Її очі світилися якимось невловимим блиском, коли вона говорила про те, що ми дізналися в бібліотеці. Однак тривога в її голосі була виразною. Відчуття, що ми наближаємося до чогось важливого, але водночас небезпечного, не полишало нас обох.

— Як думаєш, чи справді в соборі ми знайдемо те, що шукаємо? — запитала Кейт, подивившись на мене з цікавістю, але також із нотками тривоги.

— Не знаю, — відповів я, злегка усміхнувшись, намагаючись заспокоїти як її, так і себе. — Але це наш єдиний варіант наразі. Відчувається, що все пов’язано з цим місцем. Інтуїція підказує, що собор може стати ключем до всього.

Кейт тихо кивнула, її погляд трохи розм’як. Вона також відчувала, що наш шлях веде саме туди, хоч це й приносило певний дискомфорт.

Ми вирішили почекати Пікасо, щоб вирушити до собору вже втрьох. Вечірні тіні оповили таверну, але всередині панував спокій. Моя думка часто поверталася до магії, якою я ще не зовсім навчився володіти, але яка вже відкрила перед нами нові шляхи. Ці можливості робили наш шлях загадковішим і захопливішим, але я все більше відчував тягар відповідальності.

Тихо прийшов ранок, і перші промені просочилися через вікна таверни. Але Пікасо так і не з'явився. Час йшов, і тривога всередині мене зростала. Він не залишив нам жодної звістки про те, куди міг піти або що сталося. Мені не подобалася ця невизначеність. Кейт, яка зазвичай була спокійною і зібраною, вже почала ходити взад-вперед по кімнаті, її обличчя відбивало стурбованість.

— Може, він просто затримався? — намагався заспокоїти себе і її я, хоча в голосі відчувалася непевність. — Ми ж знаємо, що він непогано знає це місто. Можливо, він зустрів старих знайомих і просто забув про час.

— Я не думаю, що він би так просто зник без слова, — відповіла Кейт, її голос був твердим, але в ньому чітко відчувалася тривога. — Нам потрібно щось робити, не можу сидіти склавши руки, коли він десь пропав.

— Дай йому ще трохи часу, — я обережно зупинив її, поклавши руку на її плече. — Ми не маємо жодної ідеї, куди він міг піти. Кинутись наосліп у пошуки не допоможе. Пікасо занадто обережний, щоб просто зникнути без причини. Якщо щось сталося, ми це дізнаємось.

Кейт зітхнула, її погляд на мить став м'якшим, але тривога не полишала її обличчя. Вона сіла на стілець і, схрестивши руки, почала розмірковувати.