Poocysay - Еліссірія, Poocysay

— Кейт, — заговорив я після невеликої паузи. — Останнім часом я відчуваю, що втрачаю щось важливе... свою людяність. Я починаю діяти все більше на автоматі, ніби внутрішньо стаю черствішим. Це мене сильно бентежить.

Кейт зупинилася і подивилася на мене уважно. Її очі відображали занепокоєння і, водночас, бажання допомогти.

— Вільяме, я помічала це… Але ти не повинен сам себе гнати в цей глухий кут. Можливо, це просто тимчасові зміни, з якими ми можемо впоратися. Я впевнена, що твої почуття не зникли, вони просто приглушені через те, що ти пережив. Ти все ще той, ким був раніше.

Я кивнув, відчуваючи її підтримку. Її слова мали заспокійливий ефект, але сумніви все ще залишалися.

— Я боюся, що в якийсь момент я можу перестати бути собою. І якщо це станеться… — я намагався знайти правильні слова, але їх не було.

— Я не дозволю цього, — твердо сказала Кейт, беручи мене за руку. Її погляд був сповнений рішучості. — Ми пройдемо це разом.

Її слова дали мені трохи надії. Хоча в моїй душі все ще залишалося багато темряви, я відчував, що поруч зі мною є люди, які не дадуть мені впасти в прірву.

На прикінці нашої прогулянки ми випадково натрапили на Пікасо. Видно було, що він був засмучений і незадоволений, його обличчя виражало пригніченість. Розпитавши його, ми дізналися, що жодної корисної інформації про те місце, яке нас цікавило, йому знайти не вдалося. Усі зв'язки, до яких він звертався, лише знизували плечима або говорили, що нічого подібного не знають.

Щось у мені підказувало, що хоча ми й повинні поспішати, саме зараз краще затриматися. Можливо, це інтуїція або ж просто втома від довгого шляху, але я зрозумів, що треба трохи перепочити, зібратися з думками. Пікасо, хоч і був розчарований, погодився з цим рішенням.

Ми вирішили ще трохи поблукати околицями міста втрьох. Тірсбург, здавалося, розростався поряд із величним лісом, який у пору Кримглаура почав набирати своїх золотих барв. Дерева, вбрані в жовте й золоте листя, виглядали велично. З кожним подихом вітру листя тихо падало на землю, ніби природа простягала до нас свої золоті руки. Цей вид був неймовірним і ніби нагадував, що світ навколо продовжує жити своїм життям, незважаючи на наші труднощі.

— Дивно, як усе навколо може бути настільки спокійним, коли всередині нас усе бурлить, — задумливо сказала Кейт, спостерігаючи, як листя кружляє у повітрі.

Я мовчки кивнув. Це було саме те, про що я думав.

Ми проблукали до самого заходу сонця, і коли вже стало зовсім темно, повернулися до міста. Нічне життя Тірсбурга виглядало зовсім інакше, ніж удень. Ліхтарі на вулицях розсипали своє м’яке світло, кидаючи теплі відблиски на кам'яні стіни будинків. У віддалених частинах міста було чутно жваві голоси, ніби місто тільки починало оживати з настанням темряви. Було бажання піти туди, подивитися, як живе місто вночі, але втома від подорожі взяла своє. Хотілося лише одного — відпочинку.

— Завтра новий день, — сказав я, коли ми підійшли до нашої таверни. Кейт і Пікасо мовчки кивнули.

Ми швидко піднялися до своїх кімнат, розмістили речі й, не втрачаючи часу, лягли спати.

На ранок, зібравшись за столом, я запропонував переміститися до бібліотеки. Можливо, та дівчинка, що ми зустріли раніше, могла б ще щось підказати. Кейт одразу погодилася, її цікавість була очевидною. Пікасо ж, злегка поміркувавши, сказав, що хоче ще раз спробувати знайти відповіді серед своїх старих знайомих, хоч ті й були йому мало приємні. Він вірив, що серед них є ті, хто знає більше, ніж здається на перший погляд.

Після сніданку ми вирішили розділитися. Я м'яко вплинув маною на перстень, і варто було відчинити двері, як перед нами постала вже знайома кімната. Дівчинка сиділа там же, де й минулого разу, але щось у її поведінці та самій кімнаті відчувалося по-іншому. Ми з Кейт одразу пройшли вперед, зачиняючи за собою двері.

З першого погляду здавалось, що тут нічого не змінилося, але чим довше ми вдивлялися, тим більше ставало очевидним, що саме атмосфера була іншою. Простір бібліотеки, ніби підкоряючись приходу Кримглаура, змінювався так само, як і все навколо нас у зовнішньому світі. Ледь відчутна прохолода відчувалася в повітрі, яке на перший погляд здавалося теплим, але з кожним вдихом нагадувало, що літо вже остаточно відступило. Ми з Кейт почали помічати, як під впливом наших тренувань змінювалось наше сприйняття світу. Тепер потоки мани були нам помітнішими, хоч і ледь-ледь, як тонкі нитки, які спокійно тяглися крізь простір.

Тут, у бібліотеці, ці потоки здавалися потужнішими, майже відчутними. Вони огортали полиці з книгами, протікали крізь старовинні меблі, немов уособлюючи цей вічний рух часу і змін. Світло, що спадало від ліхтарів, теж здавалося іншим — м’яке, але холодне, як осіннє сонце, що вже втратило свою літню силу. Меблі, які раніше здавались непорушними, тепер ніби стали частиною цього плинного простору — вони були одночасно сталими і плинними, як і сама мана, що текла тут рікою.

Кожна деталь бібліотеки — книги, полиці, навіть освітлення — виглядала, ніби це місце також підкоряється плину часу, змінюється разом із порою року. Кримглаур приходив, і з ним приходила зміна в усьому, навіть у місці, яке, здавалося б, стоїть поза часом. Невеликий вітер, що ніби огортав полиці, був відчутний лише на рівні відчуттів, а не реальності, ніби сама природа нагадувала нам, що все підвладне її владі, навіть це чарівне місце.

Я подивився на Кейт. Вона також відчувала ці зміни. Її очі блищали від захоплення й легкого подиву. Ми стояли посеред цієї величі, відчуваючи, як кожна деталь місця промовляє до нас на своєму мовчазному, але глибокому рівні.

— Це неймовірно, — прошепотіла Кейт, ніби боялася порушити цей гармонійний стан. Я кивнув, не знаходячи слів для того, щоб описати власні емоції.

Тут, у цьому місці, можна було відчути щось глибше, ніж прості зміни пори року — це був вічний плин часу, невпинний і незмінний у своїй величі.