Вівєн Хансен - Вибір породжує наслідки: Роздоріжжя, Вівєн Хансен

– Обережно!

Різкий смик назад наче став перемикачем у розумінні реальності. Ось було лише сонячне шкільне подвір’я, а тепер зовсім поруч пронеслася машина, по той бік дороги горіло червоне світло світлофора. Тепер це було місто в годину пік, а над головою майоріли сірі хмари.

– Дивися, куди йдеш, – почулося поруч крізь гул у вухах та нове запаморочення.

– Вибач, – почувся мій наляканий голос, але він лунав не від мене. – Дякую.

Зітхання пролунало одночасно зі зникненням хватки на моєму комірі та ледь відчутним тиском на горло. Відійшовши, тепер я змогла побачити себе вже не з Маргарет, а із Саймоном. Для мене він зараз був майже одного зросту, але для чотирнадцятирічної мене височів на пів голови.

Щось занило в животі з кожною секундою, як я дивилася на молодшого Саймона. Ось він стоїть переді мною, вбраний у шкільну форму – точніше, лише брюки та білу сорочку, – тоді як більшість вже почала ховатися у піджаках та куртках. Цілком здоровий та цілий. Але ж це лише частинка спогаду. Я зовсім не мала уявлення, як він зараз у реальності.

– Мало того, що плетешся як равлик, так ще й не дивишся на дорогу, – невдоволення пронизало його слова, що змусило молодшу мене знітитися та відвести погляд.

Мене рідко коли сварили, тому подібний тон міг запросто викликати неприємні відчуття. Тоді я цього не бачила, але зараз помітила, як на обличчі Саймона проковзнуло розуміння надмірної серйозності. Тоді ми вже були знайомі через роботу над шкільним проектом між відмінниками всіх класів, інакше б певна, він би не звернув на мене уваги. Він старший на два роки, як ніяк.

– Щось ти не дуже поспішаєш додому, – зауважив він вже більш нейтрально, ступивши на перехід, коли загорівся зелений. – Знову шумно?

– Завжди, – «я» кивнула, підлаштувавшись під крок Саймона. 

Я ж рушила трохи згодом, надто захопившись тим, що натовп проходив крізь мене, наче я привид.

– Мені не зрозуміти, – хлопець знизав плечима, на що отримав тихий фирк у відповідь. Пам’ятаю, як у той момент позаздрила йому.

– Не жаліюся, але таке відчуття, ніби дорога додому – це єдиний час, коли моя голова може бути пустою.

– Нічого хорошого з цього не вийшло.

От зараза. Я навіть не пам’ятаю деталей цієї розмови, але клянуся, якби пам’ятала, він би отримав від мене за тодішні підколи. Судячи з того, як «я» похитала головою, тоді я дійсно не прийняла цих слів до уваги.

Ми йшли в потоці людей, поки небо все сильніше затягували дощові хмари. Тут я не відчувала температури, але зазвичай вже б задрижала від прохолоди, що й помітила в молодшій версії себе. 

Тим часом Саймон йшов у тонкій сорочці й навіть не смикнувся. Тоді мене це точно здивувало б, але зараз, розуміючи його природу та вищу температуру тіла, навіть не одразу звернула на це увагу. Згодом відстань між ним та «мною» трохи скоротилася.

– Якщо потрібно побути в тиші, – після деякого часу в тиші почав Саймон, чим привернув нашу увагу, – в мене часто пусто.

Пам’ятаю, як тоді ця пропозиція мене здивувала, а тепер я побачила, як ця емоція проковзнула на «моєму» обличчі. Мені знадобилося добре подумати перед тим, як погодитися на довгі посиденьки у Саймона під час виконання проекту, а тут така пропозиція за просто так. Звісно, я тактовно відмовилася, на що хлопець з розумінням кивнув.

– Не наполягаю. Але якщо раптом захочеться поїсти смаколиків без необхідності ділитися…

– Ти мене підкупити хочеш, чи що?

– Навіть зі мною…

– Це не спрацює.

– Особливо печивом з шоколадною крихтою…

Засранець. Невже мене виявилося так просто заманити? 

Звісно, Саймон помітив, як в ті кілька днів спільного навчання я, забувшись, з’їла все його печиво, але хто ж знав, що це послугує чомусь такому? Свідомо чи ні, Саймон тиснув на правильні місця мого розуму, якщо вже через кілька днів важких роздумів я прийняла пропозицію. Не зловживала, але було добре мати місце, де можна побути в тиші, особливо з розумінням, що хлопець не ліз у мій особистий простір, а просто робив щось своє.

Якщо замислитися, я не зустріла супротиву від батьків, ще коли просилася займатися із Саймоном у нього вдома. Можливо, я просто додумую, але коли я згадала його прізвище, майже одразу отримала дозвіл від батька. Якщо вже він працював з Артуром, отже, цілком міг відпустити мене, бо знав, куди та до кого я піду.

Якби це був хтось інший, все могло б вийти у щось гірше, і навіть думати не хотілося, наскільки.

– Чуєш мене, vulpicula?

Тілом пройшов мороз від несподіваної близькості цих слів. Наче просто над вухом.

Натовп так і продовжував проходити крізь мене, і жоден не контактував зі мною ні словом, ні поглядом. Але щось було. Щось торкалося мене до цього, ще й ці голоси…

– Vulpicula, – знайоме слово злетіло з моїх губ.

Що воно значить? Той Дух постійно повторював його між припадками, а я навіть близько не розуміла його значення.

– Vulpicula putrida…