Вівєн Хансен - Вибір породжує наслідки: Роздоріжжя, Вівєн Хансен

Час від часу я спостерігала за тим, як малюнок створюється на прозорому склі, а потім мимоволі дивилася на округлий живіт. Я б також могла так сидіти ще кілька років тому, та от тільки…

– Про…ся…

Ледь чутний шепіт змусив мене підвести очі. Слово лунало ще кілька разів, але не мама була його джерелом. В кімнаті також не було нікого, хто міг би говорити. І хоч одне й те ж слово повторювалося, через уривчастість, наближення та віддалення, ледь змогла зрозуміти, що це.

– …удь ласка…

Розуміла лише те, що слова належали комусь одному.

Щось торкнулося мого плеча, на що моє тіло зреагувало ривком з місця. Голова запаморочилася від того, як швидко змінилося оточення, а поруч не опинилося нікого, хто міг би тільки що торкнутися мене. 

Тепер це була не кімната у затишному будинку, а сонячне подвір’я. Тиша змінилася вигуками та дитячим сміхом зі сторони спортивного майданчика.

Чому все так різко перемістилося на територію моєї школи? Якщо вже так, то десь маю бути «я», і в мене було лише кілька можливих варіантів. Пішовши у затінок, я не прогадала.

«Я» сиділа на лавочці та спостерігала за грою на спортивному майданчику. Схоже, там були ще хтось, а не лише мої однокласники, адже їх облич я не змогла розгледіти. Насправді майже всі вони були якісь розмиті, ніяк не вдавалося впізнати хоч якісь знайомі риси.

Лише коли поруч сіла білява дівчинка, я згадала цей епізод. Поєднане заняття з фізкультури з паралельним класом, в якому вчилася Маргарет. Я тоді відсиджувалася через відчуття нестабільності своїх сил під час активностей, а оскільки прогулювати цю школу – собі ж гірше, батьки писали звільнення. Через спеку носіння кепки жодного разу не викликало питань, хіба що в приміщенні. Незручно, але потрібно було хоч якось ховати вуха, які могли неконтрольовано з’явитися.

– Також щось болить після вправ? – запитала Маргарет після деякого часу мовчазного споглядання поруч.

– В боку неприємно коле, – збрехала «я» так легко, що я й сама на секунду повірила, хоча таких проблем ніколи не мала.

– Пф, знайомо, – дівчина кивнула та помахала своїм звільненням. – Але я просто не хочу бути багато часу на сонці. Забагато ультрафіолету шкідливо для здоров’я, а сьогодні пече жахливо.

Моя молодша версія кивнула на це, і я чудово пам’ятала, що в цей момент намагалася стриматися від того, аби не поправити кепку. Параноя, що хтось побачить лисячі вуха, була гіршою, ніж пубертат. Навіть враховуючи, що я ніколи не втрачала контроль поза домом. Це ще добре, що тоді я не знала про справжню силу Впливу, інакше б біда.

В цей раз я спостерігала не за собою, а за Маргарет. Думка про те, що вона, скоріш за все, вже тоді мала справу з мисливцями, не давала мені спокою. Чи було це знайомство випадковим, чи вона помітила щось в мені, за чим варто було спостерігати? Якщо так, що змусило її порушити правила та допомогти мені вижити через три роки?

– Мене Маргарет звуть, – знову заговорила вона, точно спочатку підібравши слова.

– Знаю, – «я» знову кивнула, нарешті подивившись їй в очі та усміхнувшись. – Бачила тебе на конкурсі минулого тижня. Гарно танцювала.

– Прошу, це було жахливо, – Маргарет засміялася, але, схоже, щиро вважала свої слова за правду. – Я лише в останній момент зрозуміла, що підготувала танець не на ту тему. Дивилася за кулісами на інших і стримувалася, щоб не втекти чи знепритомніти, тільки б не осоромитися.

– А мені сподобалося, – молодша я стисла плечима. – Різноманіття серед всього однакового.

Коли Маргарет усміхнулася так, що й сама могла стати сонцем, я зрозуміла, що в цей момент в ній не було й долі від мисливців. Так, вона дочка людей, які на них працюють як офісні планктони, але ця дівчина не жила цим фактом. Вона жила як підліток, який не думає про розділення світу на людей та перевертнів, де намагалися знищити останніх.

Можливо, в цей момент «я» подумала так само, послабивши обережність. Як інакше пояснити те, що доволі скоро Маргарет стала мені кращою подругою, хоча підлітком я не підпускала нікого настільки близько, щоб відкрити душу та стати вразливою.

– …ще неста…не…

Розмиті слова знову прорвалися ніби нізвідки, але одночасно звідусіль, змусивши мене відірватися від спостереження. Вже інший голос, більш спокійний, але так само дрейфував то ближче, то далі. Раз у раз чулося щось схоже на «нестабільно», але інші слова наче проходили крізь воду, забравши головні частини слів. Дивно, враховуючи, що інколи було відчуття, ніби вони йдуть зсередини мене.

– …тягне…ждень…шанси не…ликі…

«Шанси невеликі»? Хоч як би пам’ять не противилася показувати спогади, але важко не згадати те відчуття, як кістки ламаються з кожним ударом не тільки об стіни, а й щось, чого я вже не пам’ятаю. Я б не здивувалася смерті на місці, аніж очікувала на слова про якісь шанси.

Стоп. Чи можуть це бути розмови ззовні, а не плід моєї уяви? Якщо я їх чую, отже, можу й отямитися, так?

Гул у грудях посилився від цієї думки, а тіло саме рушило далі, майже перейшовши на біг. Не знаю куди, але, напевно, якщо піду далі, то стану ближче до реальності та прокинуся. Якщо шанси вижити невеликі, я маю спробувати їх підвищити.