Вівєн Хансен - Вибір породжує наслідки: Роздоріжжя, Вівєн Хансен

Розділ 8

Смерть часто описують як шлях крізь спогади власного життя, в кінці якого на тебе чекає містичне біле світло. Що трапляється, коли дійдеш до нього – ось загадка. Душа та розум розвіюються у ніщо? Переродження? А може, існування в нескінченній пітьмі та тиші?

Доводилося чути розповіді, як під час коми когось оточує темрява, в яку подеколи проривалися звуки навколо їх непритомного тіла. Для декого це взагалі один довгий, не пов’язаний з реальністю сон. Хтось взагалі живе в суміші цих двох варіантів та відчуває, або навіть бачить чиюсь моторошну присутність.

Коли тепло та світло м’яко торкнулися мене, підштовхуючи прокинутись, першою думкою було – «Друге».

Моє тіло втопало в м’якому ліжку. Я дивилася на знайому стелю, раніше обліплену зірочками, що світяться в темряві, але зараз на пустій поверхні грало лише денне світло з вікна. Я не була в цій кімнаті вже п’ятнадцять років. Колись рідний будинок тепер здавався мені далеким, і це відчуття переслідувало навіть у реальності, коли приходила пом’янути душі рідних, але не заходила далі вітальні чи кухні. Не знаходила в собі сил на це. Навіть якщо їх тіл не було там вже на ранок після вбивства, відчуття їх присутності тиснуло та болісно відроджувало все в пам’яті.

Було дивно бачити це місце таким світлим та цілим, а ще тихим. Не пам’ятаю, щоб вдома хоча б колись щось не шуміло. Не враховуючи ночі, звісно. 

Не скута ранами, я встала та поволі пішла до виходу зі спальні. Пройшовши повз дзеркало, помітила, що чорний костюм змінився простим цивільним одягом, на відкритих від футболки ділянках шкіри не видно жодного великого шраму, долоні не ховаються під рукавичками, а обличчя – під маскою. Від цього на секунду стало навіть некомфортно.

З-за дверей почувся тихий звук, одразу привернувши мою увагу. Спочатку здалося, що це м’яка гра вітру з одним з дзвіночків Фурін, яких у нас було чимало біля вікон та вхідних дверей. Але чим далі я йшла коридором, тим більше розуміла, що це не дзвін, а мотив колискової. Щось тепле торкнулося мене зсередини та ненав’язливо тягнуло до співу.

Мама завжди гарно співала, за що батько не раз замість її імені – Анабель – називав її пташечкою або ще якось, натякаючи на її мелодичний голос. Цю колискову я пам’ятала з далекого дитинства, коли нею приколисували Майю. Емма була занадто горда, щоб попросити заспівати її собі, а мені з якоїсь причини було соромно, хоча ми дуже любили мамин голос. Тому ми просто сиділи поруч та слухали колискові, коли Майю вкладали спати.

Зараз же мама ні для кого не співала. Вона була в просторій залі одна, в одній руці тримала скляну чашу зі смужкою паперу на тонкому ланцюжку всередині, а в іншій – пензлик. На склі вже помітно вимальовувалися рибки Кої, тоді як на вже розмальованих дзвіночках на столику поруч були квіточки та зірочки.

Вона не звернула на мене увагу, навіть коли я зупинилася навпроти та мала б потрапити в поле її зору. Ну звісно, це ж лише плід моєї уяви, вона й не мала мене бачити… 

Опустившись поруч на підлогу, так що оббивка дивану зігріла мені спину, знову подивилася на те, як зосереджено й одночасно розслаблено рухалися її блакитні очі разом із порухом пензлика в руках. Єдине, що в один момент змусило її ненадовго зупинитися, – неслухняне рудувате пасмо, що впало до очей.

– Це так дивно, – я зітхнула, опустивши голову на край дивану, але не отримала жодної реакції на свої слова. – Тоді ми не мали багато тем для розмов, а тепер ти не можеш мені відповісти, хоча й так близько.

У відповідь – все те ж тихе наспівування колискової. Вона не чула і не бачила мене, зайнята створенням дзвіночків.

Навіть якщо ми не могли поговорити, мені достатньо лише її присутності. Це заспокоювало. Закривало від світу, мов тепла ковдра. Обійми Карли, яка частково заповнила мою потребу у материнській турботі, і близько не стоять з бажанням, з яким я хочу просто торкнутися мами. Лише один дотик, просто відчути тепло її шкіри, більшого й не прошу.

Попри розуміння, що це лише сон, а вона – лише ілюзія в моїй голові, не втрималася, щоб не простягнути до неї руку. Приготувавшись побачити, як мої пальці проходять крізь її тіло, немов привид, в грудях зародився короткий поштовх жару, коли відчуття м’яких пасм все ж торкнулося кінчиків моїх пальців.

Мама смикнулася одночасно зі мною, коли я забрала руку, і розгублено озирнулася, припинивши спів.

– Вітер, чи що? – вона торкнулася потилиці саме там, де я торкнулася її секунду тому. Щось знову змусило її здригнутися, а потім вона опустила погляд донизу. – Ану тихіше, інакше зіпсую наші улюблені дзвіночки.

З ким вона говорить? Відсторонившись від дивану, я подивилася на місце з іншого від неї боку, але й там нікого не було. Лише потім помітила, як її долоня рухається по животу, якого до цього не помітила. Якщо вдома так тихо, а дзвіночки ще не висять на своїх місцях…

– Вибач, – я зітхнула, підсунувши ближче ноги та обійнявши їх, говорячи чи то за себе, чи ту «себе», яка ще була в її животі. – Я тихенько. Тільки співай ще…

Лише хвилинка тиші, і м’яка мелодія знову наповнила кімнату, так само як і ледь чутний звук дзвону скла. Якщо вже колискова лунає для мене, ще ненародженої чи майже мертвої, я буду поруч і послухаю без зайвих слів та рухів.

Це місце було ніби одним великим куполом, всередину якого не проходила пітьма зовнішнього світу. Застиглий у часі момент тепла та світла, в якому хотілося загубитися та не виринати. Тільки б не зникало це приємне відчуття та солодка пісня.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍