Вівєн Хансен - Вибір породжує наслідки: Роздоріжжя, Вівєн Хансен

– Як грубо. І я не настільки юний для пестливостей.

І знову зовсім поруч. Невже це ззовні? Вперше чую речення так чітко та розрізняю відтінки голосу. Цей мені незнайомий, але від низьких вібрацій та скрипучості спокійніше не ставало.

– Хто ти?

Тиша. Не хоче відповідати чи не чує мене? Ні, має чути, якщо вже відповів на ті слова.

– Гей! Я з тобою розмовляю!

І знову немає відповіді. Він зрозумів мої слова, причому грубі. Чи могло це його відлякати? Або це просто мій мозок вже на грані.

Вулиця вже була пустою, залишивши тільки сірі пейзажі та миготіння світлофорів. Не хочу тут бути, не хочу. Якщо заплющу очі та уявлю інше місце, воно ж зміниться?

Щось торкнулося моєї руки, цього разу не викликавши в мені реакції. Замість цього спробувала зрозуміти природу дотику. Не тепле, прохолодне, скоріше пусте, ледь відчутне. Перші секунди так і було, поки на мить, коротку мить, тілом не пройшло щось тепле і знову зникло. Наче літній вітерець в полуденну спеку.

Наважившись відкрити очі, спочатку примружилася від контрастного світла ламп. Я знову опинилася в батьківському будинку. 

На відміну від перших спогадів, тепер тут гучно, як і було завжди. Десятирічна Майя бігала в залі, показуючи батькові імпровізований концерт, поки мама та Емма сиділи на дивані разом і про щось розмовляли. 

Себе я не одразу знайшла, хоча варто було здогадатися, що сиджу десь у тихому куточку, і цього разу це була не спальня, а кухня. Хоч я й любила свою сім’ю, бажання тиші в цьому гомоні з віком проскакувало все частіше. Якби ж я тільки знала, що скоро цього вже не буде…

– Я вже не можу, – Емма забігла до кухні вся знервована та почала ходити туди-сюди. – Вже сьома, а його все немає.

– Якщо не буде квітів в знак вибачення, твій кавалер одразу піде в мій список мудила, – кажучи це, моя менша версія не відривалася від якоїсь шкільної книги перед собою на столі.

– Ну не так вже категорично, – Емма склала руки на грудях, але все ще мала такий же занепокоєний вигляд.

– Вважаю це своїм правом, – шарудіння сторінок заповнило паузу. Лише зараз я помітила поруч з книгою саморобну закладку з засушеними пелюстками вогняної лілії. – Можеш не брати мої слова до уваги, але все ж скажу. У дванадцять років чекати щось серйозне не варто. Тим паче від хлопця, на скільки, на два роки старшого? Повір, мої однолітки не такі розумні, як можуть здатися. В голові тільки ігри та щось… не знаю, хлопців не зрозуміти. Але якщо хочеш до себе гарного ставлення – постав відповідні стандарти.

Емма фиркнула. Ці слова точно вдарили по її підлітковому бунтарському мозку. У мене ж було лише питання, як я могла роздавати такі поради, при тому, що моє спілкування тоді обмежувалося лише Маргарет і, якщо не помиляюся, вже куди рідше із Саймоном. В цей час йому мало бути десь шістнадцять-сімнадцять, наші інтереси вже пішли в інші сторони, ми майже не перетиналися, а я стала більш обережною.

Це тепер я знала, що він знаходив причини не бачитися, бо сила перевертня в ньому почала лютувати та змусила піти перечекати цей період у Підпіллі. Або ж, за тодішньою легендою, «допомагати батькам у відрядженні».

– І що важливіше, – «я» встала з-за столу, аби підійти до Емми та обійняти її спереду за плечі, – не дай їм запудрити тобі мізки. Ти не людина. Втрата контролю над собою може вартувати тобі та нам всім життя. Будь дуже, дуже обережною, добре?

– А то я не розумію, – Емма скинула з себе руки, від чого моє серце стислося, але й розуміння, що вона така різка не зі зла, прийшло не менш швидко. – Мама каже, тато, ще й ти. Я знаю, хто я така. 

– …Це добре, – «мені» вартувало зусиль, аби щиро усміхнутися.

В кімнаті відчулася напруга, ледь помітна, але все ж була. Тепер я бачила, що несвідомо брала на себе відповідальність за сестер, за те, щоб навчити їх, як потрібно поводитися у цьому світі та вижити. Навіть якщо батьки робили те ж саме, я повторювала, хоча й не мала. Я не набагато старша за них, щоб повчати тому, що дізналася зі слів батьків та не прожила сама.

Дзвінок у двері порушив тишу на кухні, а згодом навіть «концерт» у залі припинився. Емма майже підскочила на місці та побігла до дверей, і в якийсь момент почулося, як вона зойкнула та ледь не врізалася у вхідні двері.

– Взуття, – я зітхнула разом з молодшою версією себе.

Деякий час розмови та шум були поза кухнею. Я розглядала дівчину перед собою, ледь помітна напруга огорнула її тіло. Це було через зустріч чи особисте? Я вже й не пам’ятала точно, що відчувала в цей момент. 

Згодом вона зробила глибокий вдих та видих і пішла до коридору. Втім, вийти їй не дали – Емма вже повела гостя на кухню, схоже, знаючи, що «я» скоріше за все не приєднаюся до спільної розмови, а скоріше залишуся тут чи піду в кімнату відвертати увагу Майї іграми.

Мене огорнуло знайоме неприємне відчуття від присутності Ніла. Все в мені кричало про те, що йому тут не місце. Хотілося вселитися в себе з минулого та залишити йому таке погане враження, щоб він втік, щоб не повертався і навіть не думав наближатися ні до кого з нас.

– Айро, – Емма вийшла між обома, жестикулюючи, поки знайомила один з одним, – це Ніл. Ніл, це Айра, моя старша сестра.