Alina Pero - Агент Купідон, або Несподіване кохання Саші, Alina Pero

Холодний вітер пробігав вулицею, зачіпаючи припарковані машини, перевертаючи залишене кимось паперове горнятко. Я стояв біля кафе, сховавши руки в кишені пальта, і дивився крізь велике вікно.

Саша та Ярослав сиділи за столиком біля вікна. Вона сміялася. Її карі очі сяяли, коли вона щось розповідала, жестикулюючи тонкими пальцями. Ярослав уважно слухав, схилившись до неї ближче.

Усе виглядало ідеально. Саме цього я й добивався. Я допоміг їй підготуватися, створити цей момент, розставити всі деталі так, щоб усе пішло за планом.

То чому ж усередині мене все стискалося?

Я змусив себе не відводити погляду. Це було її побачення. Її шанс знайти те, про що вона мріяла. Саме цього я мав бажати для неї.

І все ж… щось було не так.

Я відчував це ще кілька днів тому, коли ми готувалися. Коли спостерігав, як вона спочатку хвилювалася, потім розкривалася, дозволяла собі бути собою. Коли вона сміялася над моїми жартами, сперечалася, підколювала мене. Це було частиною підготовки. Лише роль, яку я мав відіграти.

Але тепер я не був у цьому впевнений.

Я не повинен був бути тут. Я не повинен був взагалі про це думати.

Я знову глянув у вікно. Ярослав щось говорив, а Саша слухала, трохи схиливши голову. Її пальці торкнулися краю чашки, і я згадав, як нещодавно ми сиділи разом, пили каву, і вона так само гралася з горнятком, думаючи, що сказати.

Я раптом усвідомив, що за останні дні запам’ятав надто багато дрібниць.

Що зі мною відбувається?

Це була лише робота.

Я агент Купідон. Я допомагаю людям знаходити любов. Але не для себе.

Я дав собі клятву.

Мої думки повернулися до минулого, до того, що сталося багато років тому. Жінка, якій я вірив. Її усмішка, яка здавалася щирою. А потім – зрада. Холодна, жорстока, безжальна. Я клявся, що ніколи більше не дам собі слабину.

Але ось я тут.

Спостерігаю за Сашею й розумію, що все не так просто.

І в цей момент вона зупинилася.

Я побачив, як її пальці завмерли на чашці. Вона більше не слухала Ярослава. Її погляд змістився. Вона подивилася вбік, прямо у вікно.

Прямо на мене.

Чорт.

Моє тіло заклякло. Я не встиг сховатися. Її карі очі розширилися від подиву. Вона явно не очікувала побачити мене тут.

Що тепер?

Ми дивилися одне на одного всього секунду, але цього було достатньо. Я бачив, як у її очах промайнуло щось схоже на здивування… і ще щось.

Я швидко відвів погляд. Серце калатало.

Це була помилка.

Я зробив крок назад, ховаючись у тіні будівлі. У голові бився лише один імпульс – піти. Якнайдалі від цього кафе. Якнайдалі від того, що я відчував.

Тому що, якщо я залишуся – я більше не зможу обманювати себе.