Дмитро Терко - ПаралелІ, Дмитро Терко

1976. «Бацила-носій»

Липень. Місто Сміла. Кадрована військова частина. Польовий шатер. Час обіду. Курсант під два метри зростом вбраний у куцу білу курточку й поварський ковпак справна орудує якоюсь чималою  блискучою палицею в череві котла причіпної кухні. До нього вистроїлась своєрідна черга. На чолі – прапорщик («кусок»), за ним – двоє сержантів, що тільки-но повернулися з караулу. Замикає цей ланцюжок капітан! Всі в очікувані маленького чуда – вилову й роздачі «бацил».

Від початку це слівце асоціювалося в мене лише з узагальненою назвою паличкових бактерій. Одначе його жартівливо-іронічне визначення («сало», м'ясо, ковбаса»; «цигарка») дійшло тільки но тут.

          Почувався в захваті. Адже відбуваючи свій п’ятий позачерговий наряд на кухні, винайшов спосіб діставати шматочки тушонки, якою заправляли суп й відварну картоплю. Використав для цього величезну картоплем’ялку що мала на кінці велику пластину з отворами. Все «геніальне» – просте. Бо спроби інших «кухарят» діставати «бацили» ополоником були безуспішні. Тепер я в пошані й у «куска», який недодає пайку нашому взводу, й у капітана, який призначив мені п’ять нарядів. Одначе взвод відтепер краще годується.

А все починалося досить кумедно.

Підійшла моя черга бути днювальним по взводу. Служба, скажу, не для холеричної натури. Стій біля тумбочки з тривожним телефоном підміняючись з напарником кожні дві години протягом доби. Слідкуй за порядком в казармі, наглядай за опечатаною зброярнею. Нудно-пренудно. Та ще час від часу роби зауваження «порушникам». Приємного мало. Тому закриваєш очі на незначне: чи хтось з хлопців присяде на ліжко, чи голосно спілкується, чи зайвий раз зайде до вбиральні. Та після двох годин на посту можеш перепочити. От у цьому-то моменті, як казав перший і останній Президент СРСР, «собака порилася»!

Чи то я невірно потрактував Статут внутрішньої служби Збройних Сил, чи може мені старшина неповною мірою «вталдичив» обов’язки днювального, та я вирішив, що якщо відпочинок, то після обіду можна як за звичай дві годинки поспать. Й таки улігся в своє ліжко на другому ярусі й заснув.

Прокинувся від гучного голосу капітана. Взводний, а був він малого зросту, розносив всіх, хто був присутній й поводився не по-уставному. Декілька хлопців навіть лежало не роззувшись поверх покривал й грали в карти. Це був грім! І тут я з просоння визираю згори й запитую командира: «А, мені ж можна, я – днювальний?»

Вмить запала тиша. Ніхто ні чирк-чирк. Капітан втратив дар мови. Якось чудно пересмикнувся, махнув рукою й буквально вибіг з казарми.

          На вечірній повірці мені оголосили оті п’ять нарядів на кухню. А всім іншим порушникам зійшло з рук. Напевно моє нечуване нехтування правилами не «влізало» під кашкета взводному. Товариші і старшина, дякували. Спас.

          Загалом, епізоди буднів й норови того наполовину укомплектованого полку, заслуговують на окрему розповідь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍