Ірен Кларк - Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк

19

Єва

 

Я моргаю.

 

Переводжу погляд на Ладу, яка закусує губу й стискає кулаки.

 

– Стоп, стоп, стоп! – піднімаю руки, наче рефері між двома бійцями. – То Льошка – це те саме «велике кохання», яке тебе не зрозуміло й покинуло  ?!

 

Лада стискає губи ще сильніше.

 

Льошка сміється, але це такий нервовий, злий сміх, що мені навіть трохи моторошно.

 

– Ах ти ж, курво! – він розводить руки в сторони. – То он як ти це повернула? Не тільки бабки мої стирила, так ще й себе жертвою зробила?

 

Андрій нарешті вилазить зі стану шоку й озвучує питання, яке напевно зараз цікавить нас обох.

 

– Про які бабки взагалі мова?!

 

Льошка пирхає.

 

– А ти не знаєш, чим займається донька твого хрещеного?

 

Я відчуваю, як напружується тіло Андрія, а повітря в кімнаті стає просто вибухонебезпечним.

 

– Що ти хочеш сказати? – повільно запитує Андрій.

 

Я повертаю голову до Андрія.

 

Він стоїть, абсолютно нерухомий, і його погляд стає настільки холодним, що, здається, зараз в кімнаті просто випаде іній.

 

– Та вона аферистка! – рявкає Маршал. – Обібрала мене до нитки! Але їй цього було мало, тому вона ще й кинула на гроші мого компаньйона, підставивши мене! Я, бляха, пів року це розгрібав! І що ти думаєш? Вона десь сиділа в підвалі, щоб сховатися?! Ні, вона ходила й розповідала всім, що це я її кинув і не зрозумів її великого кохання!

 

Я відкриваю рот.

 

Закриваю.

 

Відкриваю знову.

 

Але слів немає.

 

А Лада тільки кривить губи й знову говорить:

 

– Я тебе кохала, Льоша! Ти був всім для мене! Але ти ніколи не хотів мене зрозуміти!

 

– Іди нахрін зі своїм коханням! – гарчить Льошка. – Поки я тебе не прибив!

 

І тут до мене доходить, що, можливо, залишати Ладу на цій дачі – не найкраща ідея.

 

Бо Льошка виглядає так, ніби він дійсно готовий її прибити.

 

А ще я абсолютно не можу збагнути, що відчуває Андрій.

 

Він дивиться на Ладу так, ніби не впізнає її.

 

І це мене лякає.

 

Мені здається, ще секунда – і він зробить щось страшне.

 

Я обережно торкаюся його руки.

 

– Андрію…

 

Він здригається і переводить на мене погляд.

 

Його очі чорні, як ніч.

 

– Ти про це знала?

 

Я заперечно хитаю головою.

 

– Ні. Для мене це такий же сюрприз як і для тебе.

 

Він довго мовчить.

 

А потім робить повільний глибокий вдих і знову дивиться на Ладу.

 

– Тобі є що сказати?

 

Лада усміхається.

 

– О, та. Але не думаю, що ти захочеш це слухати.

 

Андрій стискає кулаки.

 

Я стискаю його руку.

 

Тому що зараз нам реально потрібна холодна голова.

 

Бо мені здається, що скоро тут полетять не тільки слова, а й кулаки.

 

Атмосфера в кімнаті настільки напружена, що здається – якщо хтось скаже ще хоча б одне слово, усе вибухне.

 

Але, звісно, ми ж не вміємо мовчати.

 

– Що ти несеш? – глухо запитує Андрій, дивлячись на Ладу, яка стоїть перед ним з усмішкою, що дратує навіть мене.

 

– Ой, брате, ти ще багато чого про мене не знаєш, – муркоче вона, грайливо перехиляючи голову.

 

Я дивлюся на неї й не розумію, чого вона домагається. Вона поводиться так, ніби вся ця сцена – це просто чергова гра. Наче вона не бачить, як вибухово нервує Льошка, як напружений Андрій і як я просто намагаюся збагнути, що за срака тут щойно розверзлася.

 

– Отже, ти хочеш сказати, що не кидала Льошку на гроші? – уточнюю я, бо, здається, єдина ще думаю логічно.

 

– Я кажу, що ситуація складніша, ніж здається, – відповідає Лада й кидає погляд на Льошку. – Але йому ж завжди було простіше вирішити, що я просто мразь, правда?

 

Льошка гарчить так, що я рефлекторно роблю крок назад.

 

– Ти, сука, взагалі не маєш совісті, так? – говорить він, і його голос такий низький і небезпечний, що я ловлю себе на думці: якщо він її зараз ударить, я не зможу його засуджувати.

 

Але Андрій ставить між ними руку, зупиняючи можливий вибух.

 

– Що ти зробила? – тихо питає він.

 

Лада дивиться на нього, і я вперше помічаю щось схоже на емоцію в її очах.

 

Вона відводить погляд і зітхає.

 

– Я просто хотіла жити нормально.

 

– Нормально? – скипає Льошка. – Ти називаєш афери нормальним життям?!

 

– Я називаю це виживанням, – холодно виправляє вона.

 

Мене б’є внутрішній холод.

 

Андрій мовчить.

 

Він досі не ворушиться, але я бачу, як ходять жовни на його щелепі.

 

– Тобі мало грошей батька? – видає він через силу.

 

Лада піднімає на нього погляд.

 

– Ти не знаєш як мені доводилось їх випрошувати. Батько говорив : «Хочеш грошей - навчись заробляти!», я і навчилась…

 

Але цього достатньо.

 

Андрій робить крок назад, наче його тільки що вдарили в груди.

 

І я розумію – для нього це навіть гірше за удар.

 

– Ти збрехала мені.

 

Це не питання.

 

Лада стискає губи.

 

Я дивлюся на Андрія й бачу, як усе в ньому змінюється.

 

Це не просто зрада.

 

Це фундаментальний злам світобачення.

 

– Бляха, Андрію… – починає Лада.

 

– Забирайся звідси.

 

Лада моргає.

 

– Що?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍