Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

цієї системи — директор Болдінґер — не має віку, його тіло (як і життя) — штучне, перетворене на суцільну площину репрезентації: засмага, одяг, постава, рухи, маршрут, погляд підпорядковані функції виражати суму значень «вдалий підприємець»: «шеф — здогадався я (…) з того, як він з’явився на сцені». Пізніше, ставши успішним співробітником «Панта Райн», Лобек сам говоритиме про себе: «Ранок за ранком… я виходив зі своєї квартири, схожий на когось іншого: костюм, течка, погляд».

Сцена тренінґу, який веде «режисер» Штрювер, засвідчує, що вся система організованої симуляції базується на ритуалах та ефекті невпинної седиментації (стиранні витоків): попри те, що тренінґ проводиться за минулорічною схемою, ніхто з учасників не спроможний правильно виконати завдання — розіграти сценку спілкування з клієнтом. Ідеться про суб’єктів ринкової ідеології, які у своєму житті постійно абстрагуються в ролі аґентів цієї ідеології, проте здійснити на тренінґу абстрагування у квадраті — стати знаком своєї функції, симулякром — вони, вочевидь, не спроможні. Звідси заїкання, шпортання та інші тілесні прояви, що сигналізують про невитравлені рештки людського у семіотичній подобі аґентів. Крім того учасники навчальних вистав приречені на невдачу самою позицією «режисера», що заважає їм грати, повсякчас демонструючи їхню некомпетентність. Система інтерпелює своїх членів як «завжди-вже-винних» (Альтюссер), вказуючи на витіснене — несеміотизований залишок у вигляді тіла, смертності, бажання, тривоги тощо, які маркуються як непристойність чи перверзія, що в свою чергу перетворюється на бренд. Таким чином головні носії ринкової ідеології — рекламні аґенти — постають її головними жертвами-споживачами, що мають не лише формувати у клієнта фетишистське бажання товару, а й самі бажати його — нарцисично жадати себе у формі товару-аґента, що виключає можливість прямого контакту з Іншим.

Успіх Лобека в якості актора-аґента повністю випадковий — це результат хибної інтерпретації навколишніми дефекту означення (його недолугих рухів) як ефекту смислу (продуману стратегію розчулення клієнта). Цей механізм інтерпретаційного зсуву в бік бажаного значення є визначальним у ставленні Заходу до Сходу: в розмові з Лобеком Болдінґер не зважає на мовчання Гінріха (той боїться навіть дихнути, щоб не вдавитися шматком шварцвальдської шинки[30]), під маскою фальшивого розуміння проектуючи на нього заздалегідь визначений комплекс значень: «темні плями в біографії», «але в партії, в партії ви, мабуть, були?»; пізніше Штрювер: «О, Боже, співпраця зі «штазі»! Але якщо ти мене питаєш — парубче, якщо це комусь було потрібно, — чом би й ні!». Для входження в горизонт нового життя Захід із неусвідомленим цинізмом накидає оссі роль пасивного реципієнта комплексу провини, що не артикулюється (її всі нібито розуміють і заздалегідь пробачають), але й не забувається.

Разом із тим фігура Лобека викликає на «Панта Райн» неабиякий ажіотаж: для Заходу оссі є втіленням інакшості. Розглянутий під таким кутом, Схід постає об’єктом зацікавлення, білою плямою, якій приписується сума варіативних значень: від медійно-екзотичного (Далекого) Сходу («Панове, ось це я називаю східним спокоєм і медитативністю!» — каже Болдінґер про Лобекову поведінку на тренінґу) до міфологічно-казкової країни, де «немає нічого неможливого». У текстах 1990-х років переважно східнонімецьких авторів вессі постають такими, що розглядають Схід із «зоопаркової перспективи»: так, у романі Т. Брусіга «На коротшому кінці Зонненаллеє» головний герой «не міг звикнути до щоденного приниження від глумливого сміху, з яким його проводжали з оглядової вежі із західного боку, коли він виходив зі свого будинку: цілі класи гукали, свистіли і кричали: «Глянь, справжній зоні» або «Зоні, зоні, помахай, ми тебе клацнемо!»». У Шпаршу Штрювер дивиться на Лобека «поглядом допитливого науковця», по-етнографічному цікавиться «звичками й побутом східних німців». З іншого боку, образ оссі постає екраном, на який проектується витіснене/приховане бажання Заходу: в кінці роману Штрювер натякає Лобеку на можливий гомосексуальний роман (іронічна відсилка до традиційної для кінця 1980-х років метафори Заходу і Сходу як «розділених коханців»).

Проте основною категорією, в якій Захід розглядає Схід, залишається ринок. Пригадуючи події Повороту, Болдінґер каже: «ми вже наступного дня подумки були там… за кордоном… ми перейшли… на Схід. І якщо ми сьогодні тверезо підіб’ємо підсумки, то маємо визнати, що ринок на Сході не приніс нам жодних відчутних результатів». У цьому контексті колишні «брати і сестри по той бік муру» перетворюються на «нові цільові групи», що підпадають під традиційну маркетинґову риторику. Пізнання Сходу насправді обертається психо- та соціографічним дослідженням нового ринку, щодо якого Захід чинить культурну та економічну інтервенцію: аґенти обслуговуються інструкціями — «повідомленнями з фронту», вони мають не дати клієнту «шляхів до втечі», «проникнути в інтимний простір клієнта на 0-45 см», викликати в нього «докори сумління, якщо він зараз скаже ні» тощо. При цьому Захід ігнорує різницю горизонтів очікування: якщо у вессі, щоб щось йому продати, слід розбудити докори сумління, то для оссі важливо, щоб аґент поставав втіленням мужності, що імпонує жіночій натурі Нових земель. Формою опору цій експансії з боку Сходу стають колективна недовіра, агресія, алкоголізм. Пізніше Лобек відкриває для себе наявність «напівлегальної Спілки вигнанців із НДР» — усіх, хто остальгійно страждає від «фантомного болю» за батьківщиною, старими булками замість «нової вати», піонерськими піснями тощо, відносно яких воссі Лобек почувається «справжнім колабораціоністом».

Іронічним вираженням соціального міфу НДР стає кітчевий кімнатний фонтан «Йона», якому Лобек, намагаючись його полагодити, випадково надає обрисів НДР і доповнює ручкою у формі телевізійної вежі — символу Східного Берліна. НДР-Атлантида із вишкрябаним написом Карл-Маркс-Штадт замість Хемніца або з «Берлін — столиця нашої республіки» на телевежі регулярно занурюється під воду, чим викликає потік остальгійних сліз у переважної більшості оссі та стає запорукою кар’єрного росту Лобека. Знаковим виявляється семантичний зсув від міфу спокутуваної провини (Йона) до міфу ідеальної землі й Золотого Віку (Атлантида), що є визначальним для нової ідентичності Нових земель. При цьому виявляється, що нібито відмінна від дегуманізованого Заходу повсякденна свідомість Сходу діє за тими самими закономірностями: ірраціонально прочитує випадкове накладання як ефект смислу, вчитуючи його в поле остальгії, послуговується седиментованими спогадами про НДР, створює міфологеми ворожого Заходу тощо. Недарма Поворот сприймається не як травматична подія, а як зміна символічної системи означення: «не виходячи з дому, я полишив свою стару батьківщину (чи то вона мене)»: замість галявини з’явився «новий вагончик страхової компанії», «шпаркасе перетворилася на банк», «змінилися назви вулиць» — «потай, за одну ніч, нас було переселено».

Поворот та об’єднання Старих і Нових земель відбуваються як подвійний різноспрямований зсув системи означення, коли ідея партії заміщується ідеєю ринку чи меланхолійним симулякром, а поле і спосіб означення залишаються незмінними. Обидві ідеологічні системи (ринково-маркетинґова та остальгійна) внутрішньо споріднені, часом навіть мімікрують