Любава Олійник - Рея. Та, що дає НадІю, Любава Олійник

Розділ 13. За мить до...

Я вибігла з дому, тікаючи від чоловіка-тирана, та направилася до центру Риму, де мені було завжди комфортно. Шлях вів на багатолюдну площу, і спека, наче кипляча лава, обпікала моє обличчя. У цей час завжди у центрі було велелюдно.

Я бігла, немов зранений птах, що вирвався з клітки, і сльози котилися з моїх очей, наче крижані краплі. Моє серце розривалося від болю і відчаю. Єдине, що я знала напевно — я ніколи не повернуся до цього дому, де зрадили мою довіру та розтоптали мою гідність. Досить принижень та нездійсненних обіцянок.

Мої ноги несли мене, як швидка ріка, крізь знайомі вулиці, не звертаючи уваги на подив перехожих. Моє серце кричало про біль і свободу. Я не могла і не хотіла більше терпіти приниження та насилля. Я весталка, захисниця вогнища, і мене потрібно поважати, а не перетворювати на маріонетку.

Юрба рухалася, як безформна маса, наповнена гомоном голосів та запахами прянощів, а я, немов перелякана лань, продиралася крізь неї, сподіваючись знайти порятунок. Але Гераклід не відставав. Його фігура, наче темний привид, виникала з-за спин людей, і його важкий подих, наче подих пекла, обпікав мою потилицю.

Відчай поглинув моє серце, як чорна безодня, і я зрозуміла, що на площі мені не сховатися, а чоловік, що біг позаду, лише скорочував відстань. Мій погляд, немов блукаючий вогник, вихопив з-поміж натовпу безлюдний коридор, і я, немов одержима, кинулася туди, сподіваючись знайти там порятунок, немов путник, що шукає прихистку.

Моє серце стукало у грудях, як скажений барабан, і моє дихання було переривчастим і неспокійним. Я бігла, немов від власної смерті, але раптом, наче в безодню, мене поглинув нестерпний біль, що пронизав мене наскрізь. Я відчула, як моє серце закололо, наче його пронизали гострим лезом, і світ навколо закрутився, немов шалений калейдоскоп. Руки потягнулися до джерела болю і натрапили на стрілу.

В голові пронісся останній удар, немов вибух, і все навколо почало сповільнюватися, наче я дивилася на світ крізь товсте скло. Голоси людей, кроки за спиною, все відчувалося у сповільненому темпі, наче я спостерігала за своєю постаттю з відстані.

Мої руки, немов окремо від тіла, потяглися до грудей, і я відчула, як тепла, липка кров просочує мої пальці, витікаючи з рани, що зяяла на моїх грудях, немов вирва від падіння метеориту.

Моя душа, наче птах, що вирвався з клітки, відлітала вгору, наче срібляста хмара, і з висоти я змогла осягнути всю картину, як розгорталася моя трагедія, немов п'єса на сцені. Моє тіло лежало на бруківці, оточене натовпом, і я нарешті зрозуміла, що цей безлюдний коридор, у який я вибігла, — це лише відстань між лучниками і мішенню. Здогадатися було неважко, що я потрапила під прицільні постріли юних воїнів, що змагалися, а я, немов випадкова жертва, просто опинилася на шляху смертоносної стріли. Я не була мішенню, але стала нею мимоволі. Чиясь випадкова стріла назавжди зупинила мене…

Моє невагоме тіло впало, мов підкошена квітка, і я відчувала, як життя покидає мене, немов теплий вітер на світанку, а моя душа, немов метелик, назавжди відривається від земного тяжіння.

У сповільненому темпі, спостерігала, як до мене підбігає Гераклід, його обличчя перекосилося від жаху, і сльози, немов коштовні перлини, котилися по його щоках. Чоловік  впав на коліна поруч зі мною, його руки тремтіли, наче він був вражений блискавкою. Він обережно підняв мене на руки, притискаючи до себе, наче намагався захистити від невидимої смерті.

І в останній момент, коли життя вислизало з моїх рук, я почула його жалібні слова, що розбили тишу:

— Що ти накоїла? — його голос звучав, як відчайдушний крик, а в його словах лунали біль і безмежний жаль, немов вирок.

Мене накривала тиша, темрява і спокій. Вони розливалися хвилями і заповнювали собою усе навколо…

Ілюстрація до розділу: площа

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍