Любава Олійник - Рея. Та, що дає НадІю, Любава Олійник

Розділ 14. Шанс

Останнє, що вловила, – чиюсь присутність. Знайома енергія, ніби відгомін давніх часів, вказувала на невидимий зв’язок, що єднав наші душі.

Богиня Веста. Це її палаюче, але не обпікаюче полум’я розливалося приємними хвилями по моїй безтілесій оболонці.

І ще щось… Енергія м’яка, наче молодшої сестри. Так і є, я цю енергію не спутаю ні з чим. Це енергія моєї учениці Аквілії, що нещодавно покинула землю. Її було жорстоко і підступно вбито, і я майже фізично відчула це.
—Чому ви тут? – боязко подумки спитала своїх споріднених душ.

— Ти невинна, тому ми зібрали раду, — відповідь прозвучала, як далекий дзвін, що наближається з глибин вічності.

Дивно, тіла не було. Але я все ще відчувала себе маленькою іскоркою, що ледве жевріє у темряві. Так, наче хтось дозволив трохи побути, а не розчинитися у світовому джерелі безмежності.

 

Раптом все навкруги стало сліпучо білим, і переді мною з’явилися, наче зірки на нічному небі, кілька енергетичних душ. Попереду стояла богиня Веста, точна копія якої була у нашому храмі. Позаду стояла Аквілія, її помічниця, та інші невинні душі, що змогли пронести свою гідність крізь жорстокість цього світу.

— Реє, ти не повинна була так загинути. Більше того, твоя смерть здивувала нас усіх, адже ти не пройшла свого життєвого випробування до кінця. Навіть Аквілія, яку вбили підступно, змогла в останні миті свого життя виконати свій обов’язок і пробачити своєму кривднику. Тож, за спільним рішенням ради старійшин, ти маєш ще один шанс на життя, — спокійно і велично сказала богиня Веста.

Я й не могла мріяти про таке, тому, не бажаючи втрачати жодної миті, ствердно відповіла, але богиня продовжила, немов попереджала про небезпеку:

—Проте життя не буде простим, тобі необхідно усе виправити…

Я приготувалася до болючого повернення у власне тіло, і різко відчула, що провалююся в безодню темряви, немов злітаючи з високої скелі.

Різкий поштовх змусив мене виринути з темряви, наче з глибини океану.

Я приготувалася до того, що прокинуся на руках Геракліда, але замість цього перед очима замерехтіли кольорові іскри, а в спину хтось боляче вдарив, немов обухом по голові:

— Геть звідси, нікчемо! Пропусти більш достойних! — позаду лунали смішки, наче гикання злих духів. Я повернулася і побачила дивного світловолосого здорованя, який брутально відпихав мене вбік, наче непотрібний мотлох, а сам зайняв моє місце.

Я не могла повністю контролювати своє тіло, проте у ньому була не тільки моя душа. І це було надто складно і обтяжливо, немов носити на плечах вагу всього світу.

Виявляється я потрапила зовсім не у своє тіло, і навіть не у свою країну. Усе навколо було чужим, але найгірше, що я була в цьому тілі лише гість, спостерігач, не більше.
 

Очі затуманила пелена, і я побігла в іншу сторону. Перед очима лише проглядалися босі ноги і край довгої важкої спідниці, зшитої з якогось сукна.

—Рута знову не пройшла, - почулося збоку від одного з хлопців.

—Як і минулого разу. Це був її останній шанс, - підхопила висока чорноока дівчина.

Це був не тільки її останній шанс, але й мій.

Достеменно не розуміючи куди і чому «ми» не пройшли, я спробувала подумки поговорити зі своєю другою половинкою душі, що на даний момент розділяємо це тіло.

—Не лякайся. Піди до тихого спокійного місця і послухай мене. Я у тобі. Я – твоя нова сила і можу тобі допомогти, - обережно послала думки.

—Але як? Я ж нікчемна і обділена. У мене немає сили, - вирвалося з вуст дівчини.

—Тихо, не скигли, - знову послала думку, - піди до води. Вмийся і я покажу тобі свою силу. Тепер ми одне ціле. Якщо будемо разом, то зможемо усе.

Тіло піднялося і я змогла почути думки дівчини телепатично, її усі помисли стали мені відомі. Уся її наявна інформація була в доступі, потрібно було лише подумки спитати і відповідь виринала миттєво. Складалося враження, що наші душі почали сплітатися.

Отже, я потрапила до слов’ян. З відомостей Реї відомо було, що вони проживали північніше від Понту Евксинського чи Чорного моря. Ця юна слов’янська дівчина Рута. Ім’я означає «подруга», дуже символічно. Їй, тобто тепер уже і мені доведеться знаходитися в одному тілі.

Про таке мене ніхто не попереджав, проте якщо б мені богиня Веста зараз надала вибір, я й тепер не вагаючись пішла б на це.

Руті майже дев’ятнадцять, що вважається для слов’ян останнім шансом на розкриття здібностей. А їх у дівчини бракує. Уже двічі поспіль Рута не проходить випробування на цілительку. Значить, їй, тобто нам, доведеться повертатися у своє село і терпіти приниження. Таких, як вона, невдах, вважають безправними, практично рабинями. Якщо б вона мала високе становище в громаді, батьки її були ремісниками чи воїнами, тоді було б трохи легше. А так, дочка слабенької, але все ж таки цілительки Юстини, що звалася «справедлива» змушена буде робити усю чорну роботу. Проте найбільше Руту засмучувало те, що вона підведе свою матір.

Рута підійшла до води і нахилилася. Я їй дала сигнал «постривай, не рухайся», щоб змогти поглянути на своє відображення.

З води на мене дивилася юна світловолоса з рудуватим відтінком дівчина. Обличчя кругле, рясно вкрите веснянками. Губи пухкі, носик ледь задертий до верху. Дівчина Рута дуже красива, проте не подобалася собі, надумуючи купу вад.

—Ти прекрасна! Ми прекрасні! Я прекрасна! – подумки послала Руті схвальну відповідь на її відображення. —А тепер поглянь на свої очі, зараз вони сіро-зелені. Спостерігай за ними.

Дівчина дивилася у воду і побачила спочатку в своїх очах спалахи немов вогню, а тоді раптом вони перетворилися на блакитні, як літнє полудневе небо.

Ми обоє замилувалися відображенням, що дивилося на нас з води. Тепер Рута була дійсно неперевершеною красунею з рідкісними красивими очима. Проте з води вона все ще боялася вийти, адже сумні думки заполонили.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍