Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про таємничі букети, Ненсі Спрінгер

Мої хвилювання через те, що місіс Ватсон буде неговіркою, були марними: вона щиро хотіла переказати мені всю історію. А я лиш хотіла дізнатися про все в загальних рисах. Поки ми попивали чай і смакували лимонні вафлі, я поцікавилася, чи поліція взяла на себе славу про повернення її чоловіка.　

— Зовсім ні. У поліції зізналися, що ця справа страшенно їх спантеличила.　

— А містер Шерлок Голмс?　

— Навіть він розгублений. Ми взагалі не уявляємо, хто цей лиходій… Розумієте, сталося таке: до клубу прийшов незнайомий Джонові чоловік, який сказав, що містер Шерлок Голмс негайно просить його допомоги з якоюсь вельми делікатною справою. Джон каже, що запідозрив щось недобре, коли той чоловік попросив залишити чорний медичний саквояж за диваном, аби не виказати себе як лікар. Бачте, хоч це був дивний на вигляд чоловік із вкрай неприємним обличчям, та Джон повірив йому. Адже містер Голмс не раз просив його долучитися до якоїсь чудернацької пригоди. Отак він і пішов, немов ягня на забій. І щойно вони з тим негідником звернули за ріг, як із чорної карети вискочив констебль та ще один джентльмен і схопили його. Звичайно, Джон опирався їм і кричав: «Що ви робите? Я не можу затримуватися! Я йду на зустріч із містером Шерлоком Голмсом!» І тоді чоловік із дивним обличчям сказав: «Бачите, в чому справа?» І констебль відповів: «І справді. Типовий випадок мономанії1. Ходімо, містере Кіпперсолте».　

— Кіпперсолт? — вигукнула я, вдавши, що нічого не знала про цей випадок. — Мені здається, чи недавно це прізвище мелькало в газетах?　

— Авжеж, так звався чоловік, якого нібито вбили й поховали в теплиці.　

— Цікаво, чи є тут якийсь зв’язок?　

— Містер Голмс вважає, що є. Він саме розслідує цю справу. У всякому разі, люди з чорного екіпажа були впевнені, що Джонове прізвище — Кіпперсолт. А він же казав їм: «Ви помиляєтеся! Мене звуть Ватсон! Доктор Джон Ватсон!» Байдуже, вони все одно скрутили його, примовляючи: «Ну-ну, не треба, містере Кіпперсолте, ходімо з нами тихенько». А коли Джон почав опиратися, із карети вийшла медсестра, яка попросила «містера Кіпперсолта» заспокоїтися, і Джон відчув укол шприца. Отак він опинився у психлікарні, де ніхто не хотів його навіть слухати. Він каже, що це непорозуміння тривало так довго, що навіть здорова людина цілком могла збожеволіти, а що вже казати про психічно неврівноважену.　

— Це ж треба до такого додуматися, — пробурмотіла я, зміркувавши, як Флора поєднала ім’я Кіпперсолта й особу Ватсона, щоби знищити його. І поспішила виправитися: — Додуматися до такого жахіття!　

— І справді жахіття!　

До вітальні зайшла покоївка і принесла мій букет, який тепер красувався у зеленій скляній вазі. Вона поставила вазу на піаніно, і затишну вітальню сповнив аромат резеди. По правді, без тих химерних букетів вітальня стала ще затишнішою.　

Коли покоївка вийшла, я запитала:　

— Уже відомо, хто замовив це викрадення, жахливо прикрите законом?　

— Ми наразі не можемо сказати точно, але Джон вважає, що це помста від якогось божевільного пацієнта, якого він міг колись покласти до лікарні. Щойно в нього з’являється трохи вільного часу, він переглядає свої записи в пошуках зачіпки.　

— А хто ж тоді його знайшов? Містер Шерлок Голмс?　

— Аж ніяк!　

Я вже очікувала, що місіс Ватсон припише цю заслугу містерові Майкрофту Голмсу.　

А натомість вона сказала:　

— Ім’я рятівника Джона є, мабуть, найдивовижнішою частиною всієї цієї історії. Таке враження… — вперше місіс Ватсон завагалася. Я не квапила її, бо мені й так здавалося, що з етичної точки зору я вже порушила всі правила поведінки. Місіс Ватсон ледь нахмурилася, впевнено випнула підборіддя і прихилилася ближче: — Не знаю, чим це може комусь нашкодити, тож скажу вам, міс Еверсоу. У поверненні мого чоловіка найважливішу роль відіграла міс Енола Голмс.　

— Міс Енола Голмс?　

— Молодша сестра містера Шерлока Голмса.　

— Сестра? Я не знала, що в нього є сестра.　

Мій голос бринів щирою і непідробною цікавістю. Саме цієї миті стало зрозуміло, якою корисною для мене може стати бесіда з місіс Ватсон.　

— Не всі про це знають, — пояснила вона. — Дівчинка дуже вольова та нежіночна й завдає неабияких клопотів своїй родині. Аж до такої міри, що… що її брати навіть не знають, де вона зараз.　

— Перепрошую?　

І місіс Ватсон почала свою довгу оповідку. Не переказуватиму кожну деталь її розповіді про те, як я опинилася зовсім сама й переховувалася в Лондоні. Найважливіше — це те, що її оповідь чітко збігалася з моїм уявленням про те, що моїм братам відомо про мене. Була лише одна надзвичайно вагома розбіжність, і дізналася я про неї ось як:　

— І ви ніколи не бачили цієї неймовірної дівчинки? — запитала я.　

— Ніколи! Навіть не уявляю, чому вона вплуталася в цю справу.　

— Ви нещодавно дізналися про неї?　

— Не зовсім, я вже чула про неї. Бачте, чоловік розповів мені дещо: він так хвилювався за емоційний стан свого друга, що сам вирішив зв’язатися із доктором Раґостіном.　

— Доктором Раґостіном? — перепитала я, не забуваючи вдавати зацікавленість.　

— Це так званий вчений-зниколог, — вона промовила це так зневажливо, наскільки дозволив її милий голос. — Джон вважає його шахраєм.　

— Доктор Раґостін не зміг допомогти вашому чоловікові?　

— Джон навіть не бачив цього доктора. Спілкувався лише з юною панною, його секретаркою.　

— Цікаво, то часом не моя подруга Марджорі Пібоді, — пробурмотіла я байдужим тоном. — Це просто страхіття, як занепад сільського господарства вплинув на старі майновиті роди. Марджорі була змушена влаштуватися працювати на якогось доктора. Ви часом не знаєте, як звали секретарку доктора Раґостіна?　

— Мушу вас розчарувати, але ні. Я нічого про неї не знаю.　

— Навіть зовнішній вигляд? Вона білява? Трішки повненька?　

— Не можу сказати. Мій чоловік мало згадував про неї, бо не звернув на неї жодної уваги.　

Сподіваюся, що я змогла опанувати себе й поводилася чемно, коли місіс Ватсон повідомила мені цю втішну звістку. Так само я трималася, слухаючи й решту оповідки, а місіс Ватсон переказувала кожну деталь про таємничу особу Еноли Голмс та її роль у порятунку доктора Ватсона. Коли розповідь завершилася, я підвелася, обійняла місіс Ватсон і, побажавши всього найкращого, пішла. Поки я вдавала із себе вишукану леді, мої думки, ніби замурзані дітлахи, підстрибували, верещали й гасали, крутилися колесом і безсоромно ходили на руках, весь час вигукуючи: «Хвала простодушному й доброму доктору Ватсону!»

Адже кілька тижнів тому я занотувала:　

Він знає, що я використовую ім'я Айві.

І можна припустити, що