Julia Shperova - Тифон, Julia Shperova

Він важко зітхнув, прислухаючись до відгомону адреналіну в крові, що поволі згасав. Дотик холодної шкіри досі пульсував у пам'яті, а неприємне відчуття вже минулося. Хімера задрімала, але він вже знав, це лише тимчасовий спокій.

Джеймс вмостився на ліжку, завеликому для нього самого, але сон не поспішав приходити. Якоїсь миті всі думки зійшлися в одне питання: чи вистачить йому сил тримати під контролем те, що жило в його нутрі?

~~~

Елінор розбудила його о другій ночі. Джеймс не відразу зрозумів де він, але за мить спогади про вчорашній день повернулися до нього. Він швидко зібрався і за якихось п’ятнадцять хвилин вже сідав за кермо Інфініті.

- Може краще я поведу? Ти ще не прокинувся, - засумнівалася Елінор, з легкістю застрибнувши на сусіднє крісло. В темряві автомобіля вона більше скидалася на привида, ніж на людину. На дуже роздратованого привида.

- Е ні, моя автівка, мої правила, - сказав Джеймс з натяком на усмішку.

Дівчина пробурмотіла щось на кшталт власницьки замашки, втім, він не був впевнений.

Дорога до Філомату не зайняла багато часу. Нічне шосе було порожнім, і лише приглушене гудіння двигуна порушувало майже безмовну тишу. Джеймс спробував зосередитися на дорозі, але думки про вчорашню розмову та прийдешню зустріч знову й знову пробивалися на поверхню. Він важко зітхнув, намагаючись розсіяти напругу, що мимоволі наростала всередині.

Але Елінор порушила мовчанку першою.

- Френсіс дзвонив. Під час зустрічі ми стоятимемо разом з іншими радниками. Зогляду на все, Картер зібрав всю Раду для цієї зустрічі. Цікаво чому? Може, хоче залякати вампирів, чи навпроти - вразити.

- І це все? Нам дійсно потрібно бути там заради кількох хвилин, поки Голова потискатиме руки? - Джеймс не міг приховати скепсису у своєму голосі.

- Ми члени Ради, хочемо ми того чи ні. Маємо виконувати свої обов’язки. Навіть такі безглузді.

- Але я - ні.

- В твоєму випадку все ще гірше; ти - щось на кшталт рідкого і коштовного браслету, який Рада начепить собі на руку, щоб похизуватися. Вони не зуміли приховати твоє існування, тому зараз будуть вихвалятися.

- Як мило, - буркнув Джеймс.

Нарешті, будівля музею Історії та Науки з’явилася перед ними.

- Це ж просто урочиста зустріч, так? - ще раз запитав Джеймс, хоч у його голосі було більше сумніву, ніж впевненості.

- Саме так, - відповіла Елінор, хоча в її тоні вже не було колишньої впевненості.

Джеймс зупинив машину перед головним входом і вимкнув двигун. Він озирнувся на музей, що здавався одночасно старовинним, і, якимось чином, сучасним. Зненацька, нова думка майнула в голові:

- А чому вони не ховають музей? Ну, тобто, кожен може прийти сюди і побачити...

- Що? Стіл, якому кілька сотень років? - перебила Елінор, посміхаючись.

- Ну, може, щось таке, що не мають побачити. Звичайні люди.

- Вони ховають все, - коротко відповіла Елінор з усмішкою. - На видноті. Рада займає третій поверх, куди не можна пройти просто так. Там висять замки, і всюди написи на кшталт "вхід тільки для співробітників музею". А внизу - лише Овальна зала. Її займають тільки вночі, коли музей зачинено для відвідування.

Джеймс кивнув, хоча відповідь не цілком влаштувала його. 

Він вийшов з автівки, слідом за ним вислизнула Елінор, мов тінь. Нічний вітер приніс із собою відчуття прохолоди, а навколо будівлі панувала майже гнітюча тиша.

- І що тепер? - запитав він, оглядаючись довкола. Музей здавався величезним і порожнім, а їхні кроки луною розносилися по пустій парковці.

- Тепер ми робимо те, заради чого приїхали, - сказала Елінор. Вона кивнула на двері музею, що були вже прочинені. - Потрібно бути на місці до початку зустрічі.

Джеймс глянув на неї, відчуваючи, як все, що його непокоїло раніше, поволі накопичується всередині. Його присутність на цій зустрічі здавалася безглуздою. Ще одна спроба Ради використати його.

- Як думаєш, що їм треба? - раптом запитав він, не відводячи погляду від дверей музею.

Елінор зітхнула і обернулася до нього. Її обличчя залишалося незворушним, але в очах мигнув тінь сумніву.

- Не знаю, Джеймсе. Але ми повинні бути готовими до всього. До того ж…ти хоча побачиш справжніх вампірів.

Він вичавив з себе нервовий сміх. Вони швидко перетнули парковку, кроки лунали чітко й одночасно глухо в тиші ночі. Підійшли до дверей, і Джеймс, затримавшись на мить, вдихнув холодне повітря.

- Гаразд, - пробурмотів він під ніс, заходячи в неприязну темряву музею.

Внутрішній простір зустрів їх густою тишею. Елінор перша рушила вперед, її кроки були легкими і майже безшумними. Джеймс пішов за нею, все ще не в змозі позбутися поганого передчуття.