Гаррі Гаррісон - Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон

Ти геній, — похвалився я вголос. — Тебе варто погладити ще раз, але згодом, зараз треба діяти швидко.

Я нахилився та почав розстібати на ньому форму.

— Форма, ось що важливо — форма. Шукатимуть обірваного новобранця в мішкуватій польовій формі, а не капрала-піжона в пошитому на замовлення одязі. Ти заслужив на це підвищення, Джиме. Стань найкращим учнем у класі.

Я зірвав із капрала взуття, стягнув штани — і присвиснув. Його підштаники було зіткано із золотої нитки. У багатих свої примхи. Мені пощастило, просто пощастило, що він мав трохи зайвої ваги, бо все життя жив у достатку. Мої м’язи зайняли місце його жиру, і форма виявилася неначе на мене шита. Вся, крім взуття: його ноги були дуже маленькі. Доведеться вдовольнитися своїми чобітьми. Я спорожнив його кишені та знайшов, окрім чималої суми грошей і ємності зі зловісними на вигляд чорними цигарками, маленький кишеньковий ножик. Він блискуче порізав мій відкинутий одяг на смуги, якими я надійно зв’язав капрала, після чого скрутив із тканини кляп. Капрал легко дихав через ніс, тож моя совість була чиста: від задухи він не помре.

— Ти його вб’єш? — запитав Мортон.

— Ні, просто хочу, щоб він лежав тихо, доки я не реалізую наступну частину плану.

Я радий, що Мортон не спитав, у чому вона полягає, бо ще не знав цього. Шаф у кімнаті не було, тож капрала не вдавалося прибрати з очей. Письмовий стіл... ось воно!

— Мортоне, — наказав я. — Стань спиною до дверей і думай, як замок. Якщо хтось спробує їх відчинити, добре до них притулися.

Поки він тулився й думав по-замковому, я пересунув стіл на місце та заштовхав зв’язаного капрала під нього. Машинально перебрав шухляди столу; порожніми виявилися всі, крім верхньої, у якій лежала тека з паперами. Їх я взяв під пахву. Тоді відступив на крок і оглянув результати своєї праці. Блискуче. Капрала геть не видно. Усякий, хто зазирнув би до кімнати, подумав би, що вона порожня.

— Так... що далі? — бадьоро промовив я. А тоді відчув, як із мого обличчя зникає усмішка.

— Так! — завзято погодився Мортон. — Що далі?

Я обтрусився, опанував себе та спробував мислити позитивно.

— По-перше, дороги назад немає. Тож шукаймо дорогу вперед. Виявивши капрала, наші імена з’ясують досить швидко, тож ми на той час уже повинні мати нові. Отже, ходімо до відділу особового складу та внесімо там певні зміни.

Тепер Мортон дуже швидко кліпав.

— Джеку, давній друже, невже тобі недобре? Я не розумію жодного твого слова.

— Байдуже — аби я розумів.

Я розрядив пістолет і поклав енергетичний заряд до кишені, а порожню зброю — назад до шухляди.

— Іди поперед мене, роби так, як я звелю. Вперед! Щойно прочиниш двері, поглянь, чи все чисто.

Все було чисто. Ми вийшли, тупаючи та крокуючи дуже по-військовому, я — тримаючись за свою купу паперів, а Мортон — із надією тримаючись за останні залишки свого здорового глузду. Раз-два, раз-два. Завернули за ріг і мало не втрапили до рук військового поліцейського в червоному головному уборі.

— Взвод, стій! Вільно! — заволав я.

Мортон зупинився, рішучо хитнувшись і затремтівши, а тоді повів очима на військового поліцейського, продемонструвавши білки очей.

— Дивитись уперед! — заверещав я. — Я не віддавав тобі наказів водити очима.

Військовий поліцейський, що добре знався на військових звичаях, анітрохи не зважав на нас, доки я не звернувся до нього.

— Просто зачекай отам, рядовий.

— Я, капрале? — перепитав він, зупинившись і повернувшись.

— Ти — єдина істота в моєму полі зору, що рухається. У тебе не застебнуто кишеню. Та я сьогодні добрий. Просто скажи нам, де корпус особового складу, та йди собі далі.

— Просто вперед, на ротній лінійці зверніть праворуч, проминіть сцену, біля камери тортур зверніть ліворуч — і все.

Він дременув геть, обмацуючи кишені своєї сорочки в пошуках потрібної. Мортон тремтів і пітнів, і я погладив його по спині.

— Розслабся, мій друже. В армії можна робити що заманеться, аби тільки звання було відповідне. Готовий продовжувати?

Він кивнув і незграбно поплівся вперед. Я попростував за ним, вигукуючи накази на поворотах, зволікаючи, здіймаючи шум, поводячись неприємно й задерикувато, щоб мене не помітили. Воістину сумний коментар до реальності військового життя.

Корпус особового складу був великий і жвавий: біля парадного входу стояв гамір. Коли ми попрямували до нього, Мортон зупинився й, похитуючись, виструнчився.

— Щ-що ти збираєшся робити? — хрипко прошепотів він, і я побачив, що він труситься зі страху.

— Розслабся, давній друзяко, усе під контролем, — відповів я та прогортав купку паперів, аби заповнити його невійськове мовчання. — Просто йди за мною, роби так, як я кажу, і за кілька хвилин ми вже безслідно зникнемо.

— Ну, якщо ми туди зайдемо, то справді безслідно зникнемо! Нас упіймають, закатують, уб’ють...

— Тихо! — крикнув я йому на вухо, і він підскочив так, наче його підстрелили. — Не розмовляй. Не думай! Просто корись, бо інакше втрапиш у такий глибокий каґал, що світу денного більше не побачиш!

Якийсь перехожий сержант схвально всміхнувся й кивнув, тож я здогадався, що на правильному шляху. Мені було огидно чинити так із Мортоном, але іншого шляху не знаходилося.

— Ліворуч — кроком руш!

Він збілів, закотив очі та позбувся свідомих думок. Він міг лише коритися. Ми піднялися сходами та ступили до приміщення з озброєними військовими поліцейськими.

— Стій, вільно! — прокричав я та розвернувся до військового поліцейського, не припиняючи кричати. — Ти... де розташований відділ транспорту?

— Другий поверх, двісті дев’ятий кабінет. Можна вашу перепустку, капрале?

Я холодно зиркнув на нього, перебираючи папери, які ніс, повільно опустив погляд на його чоботи, а тоді знову його підняв. Поліцейський виструнчився, злегка тремтячи, і я здогадався, що він — новачок у цій грі.

— Думаю, ще не бачив брудніших чобіт, — процідив я. Коли його очі ковзнули донизу, я простягнув розгорнуті папери. — Ось перепустка.

Щойно той підняв погляд, я різко згорнув папери.

Поліцейський почав щось говорити, я ж додав агресії в погляд, і він зів’яв.

— Дякую, капрале. Другий поверх.

Я хвацько відвернувся, клацнув Мортонові пальцями, а тоді звернув до сходів. При цьому намагався не брати до уваги дрібні краплинки поту на своєму лобі. Це було дуже виснажливою роботою — і вона ще не