Гаррі Гаррісон - Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон

завершилась. Я бачив, що Мортон тремтить на ходу, і замислився, скільки ще він зможе протриматися. Та вороття вже не було. Я розчахнув двері кабінету 209 і жестом наказав йому ввійти. Уздовж стіни тягнулася лава, і я показав йому на неї.

— Сиди там і чекай, доки тебе не покличуть, — сказав я, а тоді повернувся до адміністратора. Він саме висів на телефоні, тож махнув рукою приблизно в мій бік. Кабінет позад нього заповнювали кілька рядів письмових столів із заклопотаними вояками за ними. Усі вони, звісно, на мене не зважали.

— Так, сер, негайно в цьому розібратися, сер, — єлейним голосом провадив адміністратор. — Можливо, помилка комп’ютера, капітане. Зараз зв’яжемося з вами ще раз. Дуже прикро, що так склалося.

Я почув, як у його вусі гучно запищав телефон, завершуючи з’єднання.

— Ах ти кавалок каґалу! — прогарчав він і кинув телефон назад на стіл, а тоді поглянув на мене. — Як ся маєте, капрале?

— Я тут, капрале, прийшов побачитися із транспортним сержантом.

— Він поїхав додому за сімейними обставинами. У нього здохла канарка.

— Солдате, я не бажаю вислуховувати огидні подробиці його особистого життя. Хто його замінює?

— Капрал Ґамен.

— Скажи капралові, що я зараз надійду.

— Добре, добре.

Він узяв слухавку. Я протупав повз нього до дверей із табличкою «ТРАНСПОРТНИЙ СЕРЖАНТ — НЕ ЗАХОДИТИ» та відчинив їх. Худий смаглявий чоловік за комп’ютерним терміналом подивився на мене й насупився.

— Ви капрал Ґамен? — запитав я, зачинивши двері та ще раз прогортаючи папери. — Якщо так, у мене для вас добра звістка.

— Я Ґамен. У чому річ?

— У вашому бойовому дусі. Скарбник повідомив, що знайшов у вашій платні накопичувану комп’ютерну помилку і вам, можливо, завинили двісті десять тисяч. Вас просять прийти, щоб це виправити.

— Я знав! На страхування та прання відраховували вдвічі більше, ніж треба.

— Кагальці вони всі. — Мій здогад був правильний: не знайдеться серед живих такої людини, тим паче в армії, яка не була би певна, що в її платіжній відомості є помилки. — Я б запропонував вам доправити туди свою тушку й забрати гроші, поки їх не згубили знову. Чи не дозволите скористатися вашим телефоном?

— Для з’єднання із зовнішньою лінією натисніть дев’ятку. — Він поправив шийну хустку та потягнувся по куртку, а тоді зупинився й дістав із термінала ключ; екран почорнів. — Б’юсь об заклад, там завинили ще більше. Я хочу побачити документи.

За його столом виднілися ще одні двері, і він, на втіху мені, вискочив через них. Щойно вони зачинились, я розчахнув другі двері й вистромив із них голову. Коли адміністратор спрямував на мене погляд, я озирнувся та гукнув через плече:

— Треба, щоб і він зайшов, капрале?

Я кивнув і повернувся назад.

— Ну ж бо, новобранцю, заходь!

Мортон, почувши мій голос, підскочив, а тоді помчав уперед. Я зачинив і замкнув за ним двері.

— Влаштовуйся, — сказав я, зняв із себе черевик і попорпався в ньому в пошуках відмички. — Жодних запитань. Мені треба працювати швидко.

Він повалився на стілець, мовчки вирячивши очі, тим часом як я обережно порався над замком, доки термінал не ожив.

— Меню, меню, — забурмотів я, вистукуючи по клавішах.

Усе минуло набагато легше та швидше, ніж я сподівався. Той, хто писав тутешні програми, очевидно, очікував, що працювати з ними будуть дебіли. Може, таки його правда. Хай там як, мене буквально за руку провели різними меню просто до поточних вантажних ордерів.

— Ось і ми, відбуваємо сьогодні опівдні, за кілька хвилин. Форт Абомено. Ваше повне ім’я та серійний номер. Мортоне, хутко.

Розклавши власні жетони, я вбив усю потрібну інформацію. Задзеленчав дзвоник, і з принтера вислизнув аркуш паперу.

— Чудово! — сказав я, всміхнувшись і трохи розслабивши м’язи, а тоді передав аркуш Мортону. — Поки що ми в безпеці, позаяк щойно відбули до форту Абомено.

— Але ж... ми досі тут.

— Лише тілом, мій хлопчику. За документами, а для війська мають значення лише документи, ми виїхали звідси. А зараз ми забезпечимо собі недоторканність плоті.

Я прочитав вантажні ордери, позначив два імені, а тоді обернувся до термінала й поспіхом увів дані. Ми мали зникнути задовго до повернення капрала. Злегка пихнув принтер, з нього вислизнув аркуш паперу, а за ним — іще один. Я підхопив їх, ізнову заблокував термінал і жестом наказав Мортонові підвестися.

— Поїхали. Зникнемо через чорний хід — і я розповім тобі, що відбувається, щойно ми покинемо цей корпус.

Сходами хтось підіймався, якийсь капрал, і моє серце тьохнуло, перш ніж я розгледів, що це не той самий. Далі ми пройшли коридором до парадних дверей, і так, там сходами тупцяв капрал Ґамен, дуже лиховісно вигнувши нижню губу!

— Праворуч, новобранцю! — наказав я, і ми з військовою точністю звернули в перші ж двері. Там зачісувався перед дзеркалом якийсь лейтенант. Лейтенантка, зрозумів я, коли вона розвернулася й сердито зиркнула на мене.

— Що ви за каґалець, капрале? Чи по той бік дверей не висить таблички «лише для жінок із особового складу»?

— Вибачте, сер, мем, у коридорі темно. Проблеми з очима. А ти, новобранцю, чому не прочитав вивіски правильно? Зкаґалься звідсіля та прямуй просто до військових поліцейських.

Я випхав Мортона поперед себе й зачинив двері. Коридор попереду був порожній.

— Ходімо! Швидко, як тільки можна непомітно.

Ми вискочили за двері, збігли зі сходів, завернули за ріг, потім іще за один, і наш темп почав брати своє. Я притулився до стіни, відчуваючи, як піт стікає з мого обличчя та скрапує з носа. Витер його купою паперів, які досі носив із собою, а тоді взяв два нові аркуші з наказами та всміхнувся. Мортон роззявив рота.

— Свобода та виживання, — реготнув я. — Вантажні ордери чи радше анулювання вантажних ордерів. Нарешті ми в безпеці.

— Я геть не розумію, про що ти.

— Вибач. Зараз поясню. Якщо говорити про військо, то ми вже не на цій базі: нас відправили до форту Абомено. Там нас шукатимуть, але знайти нас буде важко. Щоб вказана кількість присутніх залишилася правильною, двох вояків у цій партії, досі присутніх у цій партії фізично, прибрали на папері. Це ордери на них, капрале: я подумав, що ще трохи солдатів зайвими не будуть. Я ж, як