Влада Клімова - Козацька балада

– Ну-ну, не треба тут переді мною розігрувати лякливу гімназистку. Я не буду приводити до тями, хіба що гірше зроблю. Це я зумію точно! То що домовилися, Дон Жуане хрінів? – пропалювала ненависним поглядом горе-коханця лікарка.

– Я все зрозумів і виконаю. Я ж не знав, що...

– Чого не знав? Що існують закони моралі? Так про них з усіх усюд кричать, а тишком-нишком від гидоти все навколо ворушиться. Такої розпусти ніколи раніше не було. Невже війна людей настільки безвідповідальними зробила? Та що я тут розпинаюся? Бридко дивитися. Повідом свою гестапівку, щоб мене випустила і про цю розмову не забудь, – Оксана відкинула стілець та з останніх сил стримувалась, щоб не придушити виродка.

Вона йшла вулицею під квітучими каштанами, а перед очима стояв той пастух, що сподобався їй колись. Вона покрутила головою й намагалася думати про щось хороше. Побачила кондитерську, зайшла й купила щербету з горішками. Відламала крихту та взяла до рота. Посміхнулася. Ось тепер можна їхати лікувати хворих – з почуттям виконаного обов’язку! Як завжди.

Про цю її подорож до Києва знала лише Поліна. Маленькій Соломійці жінки нічого не сказали. Адже коханець дівчини міг виявитися складнішим чи настирливішим та почав би відстоювати «своє». Але цьому не знадобилося нічого доводити. Дали по руках і він зомлів. Знайде собі скоро іншу незайману дитину чи просто беззахисну. Скільки їх таких?

З цими думками пані Нещадим доїхала додому й стрімкими кроками зайшла до лікарні. Звісно вона давно могла вийти на заслужений відпочинок, але що Оксана робитиме зі своїм непереборним відчуття обов’язку на городі? Тому вона залишалася терапевтом і другом для своїх хворих, а вони довірливо тягнулися зі своїми проблемами до неї.

Коли знайшлася хвилька перепочити, Оксана покрутила диск і набрала бібліотеку. Вона доповіла доньці про зустріч з тим столичним ідіотом і вони домовилися мовчати про все та ні словом не прохопитися вдома дитині. Нехай все відбувається, наче саме по собі.

Ось тільки Соломія – дівчина розумна та підсвідомо відчує зміни. Звісно той козел, з усіх почуттів, найбільше відростив інстинкт самозбереження, а ще зрозумів, що бабуся його ніжної коханки жартувати не вміє. Значить все повинно устаткуватися. Так сподівалися дві дорослі наївні жінки.

Та через кілька днів в домі Нещадимів розгулялася нова буря. Безвідповідальний і боязкий самець, що не вміє тримати хазяйство в штанях, виконав обіцянку й перевів Соломійку геть зі своїх лабораторій на інший поверх. Тільки там досліджували якісь камінці, а допитливій дівчині це було геть нецікаво. Вона намагалася поговорити з Шаповалом та він коротко відповів, що їх «співпраця» завершена.

Зовсім не маючи досвіду в розплутуванні складних потаємних вузлів буття Соломійка деякий час вагалася та блукала серед здогадів. Але реагувати на раптові зміни їй допомагали спадкові гени.

– Хто з вас побував у інституті? Ти чи ти? – збурено скрикнула Соломія, як тільки зайшла до хати.

– Я йому точно яйця відстрелю... – тихо просичала Оксана та лагідно посміхнулася внучці: – Соломинко, про що це ти?

– Ма, ну скажи ти їй, що вона ніколи не вміла прикидатися. Що їздила мене звільняти? І тобі це вдалося. Але ж хто просив? Хіба я ваша піддослідна миша? Остап сказав, що я назовсім покинула проєкт. А мені там було цікаво! – пронизливо кричала, вся в сльозах, Соломія.

– Ну, про твою «цікавість» ми вже чули і я її припинила. Так, я їздила й бачила те «диво». Він боягуз, яких мало, Солю. Хоча саме це, як правило, головна риса хтивих мудаків. Перепрошую! Але ж немає сил не назвати речі своїми іменами, – без викрутас зізналася бабуся Оксана.

– Ясно. Ну що ж, ви зробили по-своєму. А я зроблю по-своєму. Я вже була у військовому комісаріаті й почала оформляти папери. Поїду світ за очі. Не хочу бачити ні вас, ні цього дурного вдавано щасливого світу. Обридло все!!! – здається сьогодні у родині був вечір зізнань та відкриттів.

– В сенсі? Який військовий комісаріат? Куди ти зібралася? Хіба в тебе є військовий квиток чи був призов, про який я не чула? – нічогісінько не розуміла стара медикиня, а Поліна й поготів лише водила очима то на матір, то на доньку й відчувала себе тупою куркою.

– Бабуню, ну не демонструй свої дитячі якості! Тобі це не личить! Все дуже просто: я збираю документи на контракту службу в радянській армії. Звісно через ваших предків мене перевірятимуть у сто разів прискіпливіше, але я доб’юся, щоб ви більше не бачили мене. Будете опікати одна одну...

Тепер у Поліни боляче заскрипіло серце. І не тільки через те, що дитина намагається ненавидіти найрідніших, дякуючи якомусь розпусному виродку, а й через те, що вона вперше сказала «ваших» предків! Хіба її найдобріший тато Назар або замучені дідусь та бабуся заслуговують на це? Та й взагалі дитина збирається з дому невідомо куди.

– Солю, тобі не соромно? Предків не обирають. І взагалі: що ти робитимеш у тій армії? Не розумію, – стримано сказала Поліна.

– Ой, мамо! Ти ж там у своїй пилюці, серед книжок, політінформацію читаєш. То хіба так важко здогадатися, що нашій західній гілці армії потрібні прачки чи друкарки? Головне, вибратися звідси геть! – стояла на своєму вперта дівчина і наразі її вроджені якості грали не на користь родині. Але якщо вже наступниця роду Грицаїв щось задумала – зупинити її може лише смерть. Це нездоланна істина.

Розділ 34. Йти вперед

Надворі квітла весна, а в затишному домі Оксани Нещадим поміж тьох поколінь доброзичливих і веселих жінок, тепер було на диво зимно. Поліна з Оксаною, в думках, шукали та геть не знаходили причин відмовити доньку й онуку від дивного закордонного відрядження.

Вперта Соломія Холод вже підготувала й подала всі документи до четвертого відділу комісаріату, що займався якраз відряджанням цивільних спеціалістів у війська, котрі іменуються «тимчасово розміщеним контингентом».

Далі справа була за москвою. Важко уявити: який апарат розглядав ті стоси паперів, адже з усього радянського союзу до центру стікалися документи від людей, охочих хоча б тимчасово вибратися за межі «залізного занавісу». Соломію попередили, що відповідь буде не скоро та вона погодилася чекати.

А домашні теж не сиділи без діла й невтомно думали: як зупинити цю сучасну нездоланну втікачку. Якось ввечері Поліна відчула, що у доньки непоганий настрій і вирішила їй його зіпсувати.

Соломійка поралася на веранді, біля квітів у горщиках, а мати вирішила допомогти та почала здалеку:

– Як сьогодні пройшов день, моя маленька? Ти тепер нічого не розповідаєш і мені сумно без твоїх дотепних жартів.

– З Остапом не бачилась, якщо це тебе цікавить. А від суму бабусю город рятує, то й ти спробуй. Жарти мої завжди були тупенькі, хоча ви чомусь сміялися, – зітхнула Соломія й випадково зрізала здорову гілочку з рослинки на вікні. Зелень впала на підлогу...

– Ой! Чого це в мене руки такі кострубаті? Зараз поставлю в воду, корінчик і відросте, – як раніше щиро вимовила дівчина.

– Не відросте. Ти нас всіх по живому зрізала, доню. Навіщо? Хіба той чоловік вартий, щоб зламати наше родинне гніздо? – гірко вимовила Поліна.

– Та до чого тут він, мамо? Це ви мене тримаєте в клітці, наче пташку. Туди не йди, того не роби... А я літати хочу! Ти в моєму віці вже кохала, народжувала й виховувала мене. А я, під вашим пильним наглядом, почуваюся якоюсь неадекватною.

– Та не дай тобі Боже зазнати моєї самостійності! Я у твоїх літах вже овдовіла й думала, що без Нього жити не зможу. Добре, що в нас така стійка бабуся й допомогла мені зрозуміти, що в мене є ти та треба рухатися далі... – безсило сіла на ослінчик Поліна й очі в неї стали порожні, але сухі. Всі свої сльози по Назару вона давно виплакала й залишався лише невимовний біль.

– Тільки не починай, будь ласка. Ось послужу трохи та знайду тобі закордонного зятя, – кинула своє квітникарство Соломійка й обійняла матір.

– Кому послужиш, доцю? Вони прийшли й відібрали у нас усе. Нормальне вільне життя, твоїх дідуся й бабусю, моїх сестру і брата. Олексу на інший кінець світу загнали й він там бідує один, бо його наречену скалічили так, що вона не змогла зі страшним тягарем жити. Вони ж у нас навіть могилки рідних відібрали. Зрівняли з землею всю пам’ять. А ти їм служити хочеш? – раптом гнівно примружила очі Поліна Грицай і вони засяяли ненавистю, котра завжди схована десь у глибині душі вільної козачки.

– Мамо, але ж я донька свого тата! Тебе затьмарило горе й ти забуваєш, що мій батько теж носив форму радянського офіцера й загинув він за цю, нашу Батьківщину. За мене, якщо хочеш. Не можна всіх під одну гребінку чесати. Адже назад нічого не повернеш, тоді краще йти вперед! – важко сперечатись з розумними дітьми.