Влада Клімова - Козацька балада

– Все! Сідай і розповідай мені про Нього. Чи ти думаєш, я забула про блаженні обійми та слова, від яких світ стає яскравішим у сотні разів, а навколо нічого не існує й має значення лише Він один?

Соломія здивовано поглянула на матір, адже не сподівалася почути від неї точні коментарі того, що відбувається в душі, коли Остап дарує божевільні солодощі та затуляє собою небо й сонце...

– Ну, так! Він є у моєму житті. Мамо, це наче страшна хвороба і від неї немає ліків. Я не знаю, що робити! – не витримала прискіпливого погляду матері дівчина.

– Чому хвороба? Взагалі-то люди називають це Коханням. Поясни мені! – продовжувала допитливо заглядати в очі дитини Поліна та ще вірніше відчувала біду.

– Тому, що Він... Мамо він одружений... Я не знаю, Кохання це чи ні, просто...

– ...Просто? Що просто? Ти дожила до двадцяти п’яти років під спідницею у матері й бабусі, щоб звабити чужого чоловіка? А тепер кажеш, що це просто хвороба? Не смій!!! – здається такою скромна бібліотекарка була вперше у житті.

Навіть тоді, коли оця красуня була крихітною дитинкою, а їй принесли звістку, що найрідніший на землі чоловік більше ніколи не обійме їх. Навіть тоді, коли її принижували на іспитах. Навіть тоді, коли від голоду й холоду втрачала свідомість. Ніколи в житті Поліні Холод не було так соромно й гидко та навіть страшно...

– Гей, малі! Що тут у вас діється? Полю, тебе чутно аж на вулицю. Чого ти кричиш на дитину? – зайшла до хати Оксана. Вона ходила до сусідки ставити тій уколи й ще від хвіртки почула крик ввічливої й тихої завжди доньки.

– А тому, бабуню, що твоя улюблена онука засиділася за книжками настільки, що звабила чужого чоловіка. І тепер від щастя не знає куди подітись! До речі, ти ж ще й батька у дітей відбираєш? Чи він готовий жити на дві сім’ї? Господи! За що така кара? – істерила Поліна та вгамовуватися навіть не збиралась.

Як прийшла перша посилка зі Штатів, гамір у містечку почався страшний! Але то від заздрощів людських. А тепер на мить запала тиша, а потім вже медичний працівник здійняла таку бучу, яка могла зрівнятися хіба з лісовою, коли до партизанського загону наближалися німці.

– Внученько, мама наразі марить чи правду каже? – спочатку уважно подивилася дорослій дитині в очі Нещадим. А та тільки закивала й красиві оченята вже були повні сліз. Адже вона сказала рідним правду, а вони готові розірвати її на шматки. За що? Хіба вона перша чіплялася до Остапа? Це ж він уподобав та звабив її.

– Господи! Ну, й щастя впало на мою старечу головешку! Дівчинко, та по Києву ходять тисячі гарних голодних самців. Навіщо ж тобі знадобилося повторювати мою пекельну долю? Наразі я не знаю адреси тих ромів, що врятували мене колись! Мало нам з твоєю матір’ю нахабних пліткарок і наглядачів. Так ще й ти вперлася зі своїм щастям до чужої хати? Миттю говори: хто та тварюка? – розлючено волала лікарка й наразі геть забула, що вона повинна розважливо заспокоювати людей.

А Соломійка, наче той ховрашок, забилася в куток біля шафи й розгублено ридала. Долі цих трьох жінок ніколи не були легкими чи вдалими, але любов жила серед них нездоланна й щира. Та зараз здавалося, що дві старі пантери просто розірвуть дівчинку за гріх, котрий дійсно трапився, але ж спричинений він столичним нахабою! А карають її...

– Не скажу! Ви мене осоромите на цілий світ. А я не хочу! Краще просто померти й не бачити, як найрідніші ненавидять тебе, – промимрила збентежена дівчина й обидві крикливі пані разом сіли на ліжко.

Те заскрипіло, наче старий віз і притихло. Поліна з Оксаною подивилися одна одній в очі й миттю зрозуміли, що неправі. Так, зі свого високого дзвону жінки мали рацію, але ж навіщо так жорстоко з дитиною, що заблукала серед бажань хтивого чоловіка? Може треба розпитати її чи порадити щось розумне? Словом, самотні баби напали на бідолашну жертву, немов скажені, та зовсім не жаліють її.

Такий висновок виліз в головах обох домашніх «тиранок» і вони дружно простягнули руки до звабниці чужих чоловіків:

– Все, маленька, вибач нам дурним! Ну, не могли ми інакше зреагувати на такі новини. Занадто зашкарублі й старі, а ще нічогісінько не розуміємо в цьому вашому новому світі... Йди сюди!

– Не хочу. Ви такими ніколи зі мною не були. За що? Я й сама знаю, що заплуталась, – зізналася Соломійка й Поліна пішла забрати її та посадила поміж них.

– Прости нас, Соломинко! Ти ще така тендітна й нерозумна. Ми любимо тебе понад усе на світі. Але не можна брати чуже! Хіба не так ми тебе вчили? Ти ж роздаєш все іншим, а тут взяла, що десь погано лежало. Кинь і йди далі, аж доки не знайдеш своє, – пестила в обіймах онуку бабуся Оксана.

– Та де ж воно те своє, бабусечко? Я більше не піду до інституту. Звільнюсь і все. Остап не криється від колективу, а навпаки хизується стосунками зі мною. У нас таким нікого не здивуєш. По НДІ багато парочок, що зраджують домашнім. Ви праві, гидко усе це, – почули Оксана з Поліною і зрозуміли, що кричали не марно.

Так, їх маленька квітка заплуталася в тенетах сучасного світу. Та в її жилах тече кров благородних і чесних людей. Просто треба допомогти їй з усім цим розібратися.

Розділ 33. Зроблю по-своєму

Гарні у нас НДІ. Високі стелі, тихі коридори, пильні чергові...

– Пані Нещадим, це Ви телефонували мені? – почула Оксана з-за спини приємний чоловічий голос. Обернулася й побачила міцного симпатичного чоловіка, років сорока, з невеличкою досконалою борідкою та розумними карими очима.

«Так от які вони тепер - коханці молоденьких кретинок!» подумала Оксана про стрункого пана в білому халаті.

– О, так. Це я телефонувала Вам, пане Шаповал. Де ми можемо поговорити віч-на-віч? – закипала всередині Оксана, але поводилася підкреслено діловито та ввічливо.

– Прошу! Це зі мною, – кивнув співробітник НДІ суворій жінці, що пильнувала вертушку в науково-дослідному інституті так само грізно, як на будь-якому режимному об’єкті в срср.

Відповідальна за пост охорони покірно всілася на своє місце, а Остап шанобливо показав рукою шлях до свого кабінету. Всередині було затишно. Велике м’яке крісло, у кутку біля вікна, миттю привернуло увагу досвідченої медикині. Чомусь вона вирішила, що всі гріховні справи з її онукою відбувалися саме там. Від цього Оксані стало нестерпно гидко та враз захотілося професійно відбити цьому франту його чоловічу «гідність». Але ще встигне!

– Сідайте, будь ласка. Чесно кажучи, я не зрозумів суті Вашого візиту, – ґречно вказав господар на стілець біля столу й сів навпроти.

– Зараз поясню. Уявляєте, Соломія Холод – моя онука. А за сумісництвом – ваша коханка. Я нічого не наплутала, шановний науковцю?

Від такої короткої та неочікувано точної відповіді доглянуте лице Шаповала стало багряним і він засовався на стільці так, наче Оксана вже скалічила його. До цього Остап уважно вдивлявся в очі гості, але тепер сховав їх кудись під стіл.

– Я кинула прийом хворих у лікарні та тряслася годину в потязі, щоб спостерігати вашу сором’язливість, чи може скажете щось розумне на свій захист? – промовила Оксана іншим, тепер своїм стальним фронтовим тоном.

– Ви розумієте у чому справа...

– Ні, не розумію! – якби ж він тільки знав, як ненавидить ця дама безвідповідальних і підлих чоловіків, котрі вміють мовчки злиняти від вагітної дівчини серед херсонських степів. – Знаю одне: ви залишите мою внучку в спокої й забудете, як її звуть. З поважних причин, переведете до іншого проєкту й більше ніколи не наблизитесь до неї. Зробите саме це й нічого іншого. Бо не хотілося б діставати мою нагородну зброю, адже пекло фронту я пройшла не для того, щоб сісти за вбивство такого слизняка як ви.

За час її промови Остап Шаповал вставав, сідав, а як справа дійшла до погроз, чомусь побілів та здається збирався втратити свідомість...