Влада Клімова - Козацька балада

Поліна замовкла й опустила голову. Зараз донька, безневинно звичайно, нагадала яким красенем зустріла колись на Володимирській гірці студентка педтехнікуму свого курсанта і покохала навік. Вона знову бачила перед собою очі Назара. Ті, що намагались зігріти своїм сяйвом цілий світ. Навіть прізвище Холод не заважало йому дарувати тепло всім навколо. Таким жінка пам'ятатиме його до самої смерті. А потім вони зустрінуться, щоб буди разом завжди. Поліна весь час у це вірить... Ну, не вміють в роду Грицаїв кохати більше одного разу! Може це їх прокляття?

Але й здаватися ці жінки також не вміють. Коли Соломійка пішла спати, а невтомна медикиня припхалася з городу, сіли поговорити вдвох та почастуватися скромною вечерею.

– Посіяла аж дві грядки огірків! Цього року повинно вродити багато. Соломійка любить хрумати прямо з кущика... Ой, а чого це ти як з хреста знята? Що знову лаялися без мене? – натхненно рухалася жінка, ентузіазму якої можна було позаздрити або позичати.

– Ні, філософствували. Доня мені тут таку лекцію прочитала на теми обов’язку служіння Батьківщині. Навіть приклад навела, про Назара... – тяжко зітхнула вдова.

– От же ж мала зараза! Зовсім матері не шкода. Полю, та воно ж ще нічогісінько не розуміє про непоправні втрати. Надавали по сраці за того бабія, ось вона і мститься, як уміє. І про подорож мріє, як про казку? А я чула, що та служба геть не цукрова вата, – після праці на городі за обидві щоки уплітала Оксана свіженький хліб з власним вишневим джемом.

– Слухай, мамо. А давай з неї зробимо інваліда? – випалила Поліна.

– Що? Полінко, я тобі точно випишу заспокійливих препаратів і будеш мені приймати. Що ти таке до голови взяла? – ледве не похлинулася молоком досвідчена лікарка.

– Та ні! Я ж не кажу, щоб насправді. Яка ти в мене все-таки чесна й прямолінійна. Ви, лікарі, можете все на світі: здорового хворим зробити або навпаки. Ну, знайди тих військових медиків, щоб забракували дитину до армії. Хіба це так важко? – навіть посміхнулася сумна Поліна.

– Не чекала від тебе такого! Добре, я подумаю та декому зателефоную. Але аргумент - такий собі. Дівчинка в нас нівроку, як кров з молоком. Хто на неї дивлячись подумає про болячки? – вже щось активно розмірковувала в голові Оксана.

Санінструктор Нещадим відпрацювала це питання з колегами вздовж і впоперек, та ввечері відзвітувала дочці:

– Даруй, моя розумнице, але й тут я безсила. Шукали ми з друзями підходи до «незадовільного» стану здоров’я Соломійки та нічого не вийде. Комісію вона пройшла відразу. Тільки після медичних свідчень комісаріат допускає претендентів до подальшого оформлення паперів. А як звіти вже пішли до москви, то нічого не зміниш. Залишається єдиний варіант: насправді відірвати ніжки дитині. Тільки й тоді вона не зупиниться. Це просто ваш генетичний код: йди вперед і не здаватись, – знизала плечима бабуся Оксана.

– Саме так вона мені й сказала, мамо, – ще тяжче зітхнула Поліна і жінки змушені були піти спати. Адже доля вже визначила шлях Соломії Холод до чужих країв, у службове відрядження за межі срср.

Розділ 35. Контрактниця

Ще цілих пів року ходила Соломійка до того НДІ та повертала голову кудись, коли бачила у вестибюлі Остапа Шаповала. А він не міг відвести від неї зачарованого погляду. З його поведінки виникало запитання: невже цей лінивий працівник наукової сфери дійсно кохав її?

Та до його страждань красуні Холод не було жодної справи. Наразі цілеспрямоване створіння цікавив лише виїзд за кордон. Вона, як ніхто, діставала майора четвертого відділу військового комісаріату й той не витримав та якось запитав її:

– Ти ж звісно не скажеш, але через подібну настирливість з’являються підозри, а чи варто взагалі випускати за межі таку шустру? У нас не буде проблем з твоїм поверненням назад до країни? Що за терміновість?

– Чесно? Частково Ви праві, пане майоре. Я дійсно дуже хочу зникнути звідси, але не назавжди, а на деякий час. Я розірвала стосунки зі своїм хлопцем та він продовжує діставати. Ось я й хочу прислужитися Батьківщині й заразом зняти тягар зі своєї душі. Але не збираюся зраджувати, – випалила Соломійка так натхненно, що військовий повірив кожному слову і відповів:

– Зрозуміло. Тоді спробую допомогти, чим зможу. Здається твої документи вже повинні бути на підході до Києва. Я перевірю. Зателефонуй мені через пару днів.

Соломія не дуже надихнулась тією обіцянкою, адже всі дядьки однакові та й чекає вона доволі довго. А цей, мабуть, просто захотів покрасуватися перед дівчиною, який він всемогутній. Власне, всі ці «дядьки» з радянських установ були страшенно меркантильні й частенько використовували службове становище, як їм вигідно.

Та в конкретному випадку, через два дні, на Соломійку таки чекало диво. Дозвіл надійшов до комісаріату вже тоді, коли дівчина запитувала. Але майор навіщось відтерміновував щастя. Соломія прийшла до нього з коньяком. Той звично кинув пляшку до столу, а натомість діловито поклав перед нею теку й сказав наступне:

– Завтра, о десятій, у міському комісаріаті інструктаж. Тримай справу та не запізнюйся. Там збирають групу на виїзд. Вам видадуть службові паспорти й вимоги для залізниці, щоб купити квитки.

Соломія аж встала:

– Невже сталося?

– Чого ти побіліла? Пів року збиралася, а тепер передумала? – розсміявся мордатий майор.

– Ні за що не передумаю і страшенно рада, що збулось. Дякую Вам за допомогу! – дзвінко відповіла майбутня підлегла Міністерства оборони й відчувала, як калатається в грудях збентежене від новин серце.

– Не мені, Батьківщині віддячиш вірною службою. Щасливої дороги, службовець Холод Соломія Назарівна. Дивись, не осором ім’я батька! Бо коли б не його заслуги перед країною, з такими як твоя мати, бачила б ти закордоння тільки по телику.

Соломійка ввічливо кивнула та схопивши теку, помчала на вулицю, щоб цей пронира нічого не спитав у неї про американського дядька. Вона не розуміла, що запитання рядового працівника військкомату вже не мають жодного значення. Просто навіть молоді люди, котрі не знали жорстоких знущань від більшовиків як попередні покоління, теж намагалися тримати язик за зубами аби не нашкодити собі чи близьким.

І хоч містер Грицай приїздив до союзу геть не на зустріч з рідними, а подорожував з паствою, все одно хтось міг напатякати відповідним службам, що рідні бачитися посеред Одеси. Тій зустрічі передувала ціла історія, щоб через інших емігрантів, Поліна з дочкою на годинку змогла побачитися зі ще одним живим з роду Грицаїв. Але тема пішла в небуття й набагато цікавіше: що станеться тепер.

Звісно кожна людина відчуває себе невпевнено, коли робить щось вперше. А вже таке: як вибратися у ті часи вільно, без переслідування за кордон, взагалі вважалося вселенським дивом! Тому розумне дівча розгубилося й не знало - куди спочатку бігти? Вона притискала теку до грудей, наче там було щось живе або дуже коштовне. А хіба ні?

Вирішила почати з відділу кадрів інституту та написала заяву про звільнення. Педантична й відповідальна особа намагалася встановити Соломійці термін відпрацювання, але коли побачила військовий виклик, навіть окуляри зняла та погодилася віддати трудову книжку відразу.

Далі майбутня військовозобов'язана поїхала додому збирати валізу та слухати прощальні стинання родичок. І чому у старих жінок так багато сліз? Про це думала Соломійка, а з її личка не сходила радісна посмішка.

Скласти речі їй поталанило в тиші, бо працьовита рідня ще знаходилась на своїх постах – в лікарні та бібліотеці. Дівчина поки не розуміла: брати зимові речі чи ні? Адже вона не зможе сісти до потяга й через годинку опинитися в Яготині... Господи! Це ж наче їхати до тюрми. Звідти цілий рік нікуди не випустять. Таке щасливиці дійшло лише зараз.

Викинула все тепле, взяла новеньку кофтину, що прислав дядько на Паску, білизну, два сарафани й сіла...

– Боже, що я роблю? Там на мене натягнуть військову форму... Чи ні? Ого! Ще й не служила, а вже сама з собою розмовляю, – посміхнулася Соломія й почула з-за спини переляканий голос матері:

– Солю, а що діється? Куди ти збираєшся? Невже туди, куди я думаю?