Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

10.2

*** 

Швидко пробігаю анкетні дані: повне ім’я, місяць, рік народження, рідне місто. Це все знаю і так. Хобі: книги, музика і фотографія. Уже цікавіше. Свого часу і я полюбляв брати до рук камеру. Але доросле життя розставило пріоритети, й захоплення юності кануло в Лету. 

Несподівано задумуюсь, а яку музику слухає Діана, якими книгами захоплюється. Надає перевагу чомусь ніжному та романтичному, чи більше до душі похмурий морок Стівена Кінга. А може її приваблюють загадкові готичні романи. Але в одному впевнений, Діана любить щось незвичайне, таке ж як і вона сама. 

Кожне нове речення, рядок відкриває щось несподіване про дівчину. Дозволяє глибше проникнути в її свідомість, зрозуміти, вивчити. Відповіді на прості запитання ― це не лише галочка навпроти улюбленої страви чи напою, фільму чи музичної композиції, або виконавця. Все набагато складніше. І розповідає значно більше, ніж може здатись на перший погляд. А як вишенька на торті, на сам кінець від Кішки кумедний смайл з висунутим язиком. Та невеличка приписка: Якщо щось хочеш знати більше – спитай. До речі, а як ми познайомились, пане педантичність? Упевнена, це питання прозвучить одним із перших…

Ох, дідько! Зовсім вилетіло з голови. А Кішка права. Мама обов’язково поцікавиться, більше того, влаштує справжнісінький допит. Й головне, під час цього допиту не плутатись в показаннях. 

Злий на себе, як сто чортів — настільки захопився Діаною, що залишив холодний розум десь далеко за межами квартири. Доводиться знову собі нагадати: ця дівчинка не для мене. Й відразу ж написати в месенджер.

— Пропоную не вигадувати велосипед і відповісти правду. У піцерії. Погодься, наше знайомство цікавим.

Чомусь з нетерпінням чекаю відповіді, напружено вдивляюсь в рядки “Діана пише”...

— Пропонуєш усім розповісти, як я накинулась на тебе з поцілунками? ― приходить у відповідь.

Ковтаю грудку в горлі. Спогади про поцілунок змушують ґрунтовно так похитнути мою рішучість не псувати їй майбутнє. Лиш зусиллям волі примушую себе вдихнути прохолодне отверезуюче повітря та нагадати собі, що сім’ю Діані рано заводити. У неї попереду все життя, кар’єра, звершення, майбутнє, і я не маю жодного права втягувати її в серйозні стосунки.

— Цю деталь, якщо хочеш, можемо упустити. Просто зіштовхнулись, ― відписуюсь сухо.

А от наступні її слова примушують задуматись.

— Гадаєш, повірять, що такий як ти зацікавився такою як я?

Якою такою? ― хочеться спитати. Але, як не дивно, розумію, що вона має на увазі. І просто пишу:

— Цілком.

Щоб не сказав — все одно не повірить. Я чудово знаю, як брат може безжально пройтись по самооцінці.

Відповідь не приходить довго. Я бачу три крапочки і надпис «набирає» надто довго, набагато довше, ніж на початку переписки. Зрештою приходить коротеньке “ок”. Стає одразу зрозуміло, що не це вона хотіла написати. Те, що хотіла, мабуть, стерла.

“Що ж ти так і не змогла сказати, Кішко?”, ― ставлю запитання, дивлячись у згаслий екран. Клянусь собі не брати телефон, поринути в роботу. Її, між іншим, непочатий край. Але рука сама тягнеться. І завмирає над ним нерішуче, поки телефон не починає тихо вібрувати, сповіщаючи про повідомлення, що прийшло. Не встигаю подумати, як хапаю заповідний гаджет. Але замість чату з Кішкою бачу повідомлення від Аліни. Видаляю не читаючи. І злюсь. На себе, на неї, і на Діану, невідомо з якої причини. Дівчина вже точно ні в чому не винна. 

Несподівано розумію, що вся моя робота коту під хвіст. Максимум, що в силах зробити ― піти спати, щоб завтра зі свіжою головою та новими силами підкорити таки цю вершину.

А як тільки голова торкається подушки, телефон вібрує знову. Впевнений, що знову Аліна, все ж тягнусь до слухавки. Й зі здивуванням читаю від Кішки “Добраніч”. Обличчя розпливається в мимовільній посмішці. Похапцем, поки вона не заснула, кидаю у відповідь “Солодких снів!” Й миттєво вирубаюсь, наче тільки цього й чекав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍