Вікторія Хорошилова - Всевидяча Нея, Вікторія Хорошилова

— Мало того, що помитися, так ще кілька днів не потрапляти тим, у кого нюх. Інакше все одно відчують.

— Угу, — тільки й зміг він сказати. — Я сьогодні вночі чергую. Якщо що пиши або дзвони.

А мені після того, як Маркус пішов, зателефонував шеф поліції.

— Як буде час зроби ще кілька малюнків в управлінні на підлозі.

— Навіщо?

— Просто так, бачачи твій малюнок на стіні бадьоришся. І частина затриманих сприймають його за чисту монету.

— Добре.

Одразу зателефонувала Маркусу.

— Привіт, ти у відділку?

— Угу, — сумна відповідь. — Усе добре?

— Так. Денис попросив в офісі на підлозі зробити кілька малюнків. Я зараз прийду. Що менше людей буде у відділку на цей момент, то краще.

— На таксі я сподіваюся?

— Так.

Усю ніч малювала на підлозі об'ємну ілюзію. Перша була це відкритий колектор. На місці розбитої плитки.

— Це той, у якому зубатики живуть?

— Так.

— Реалістично. Навіть дрібних на дні намалювала.

— Угу.

А друга ілюзія — це тріщина в метр на метр, якраз посеред вузької частини проходу. Там теж була пошкоджена плитка. Але не проста тріщина, а немов прірва, глибока. Ті, хто бачили, ставилися скептично. А я наприкінці ще одні двері намалювала поруч із дверима шефа, точну копію. А ось коли я присутніх попросила відійти на кілька метрів і почати йти в бік ілюзії, їхня думка змінилася. Їм здалося, що зубатики ворушаться, і навіть здалося, що чують їхній скрекіт. А тріщина в підлозі здалася цілком реальною. Вони до обох ілюзій навкарачки підбиралися і мацали, що це просто малюнок.

Уранці першим прийшов шеф. Ми з Маркусом були в кімнаті відпочинку, пили каву з пирогом, який я принесла з дому. Шеф дуже колоритно вилаявся і перестрибнув через тріщину. Потім ще раз чортихнувся ледь не звалившись у колектор. А потім ми почули глухий удар і знову лайка.

— Неяда!

— Ася? — висунулася я з чашкою кави. — Як вам ілюзії?

— Я мало не вбився. Попереджати потрібно, — сказав він ображено.

— Так ви самі просили вчора ввечері. Я всю ніч малювала.

— Молодець.

— Хлопці навкарачки підбиралися перевіряти їх.

Шеф подивився на хлопців, які винувато ховали очі. А я, поки малювала, примудрилася розпитати Маркуса і хлопців про справу з обезголовленими тілами. Адже вбивцю так і не знайшов. Виявилося, вбивали магів від середнього рівня сили і вище. З різних сфер діяльності. Періодичності у вбивствах не було. І здебільшого були чоловіки. І тільки дві жінки.

— І що зовсім немає здогадок хто це?

— Опис статури є. Але це занадто широкий спектр пошуку. А для чого ніхто так точно і не визначив. Уже думали органи продають, так ні все на місці. Тільки в декого вдалося підтвердити, що вирвано частину тонких тіл. Але навіщо теж не зрозуміло.

Цікаво було спостерігати за реакцією співробітників, які приходять на роботу. Багато хто спотикався, бачачи ілюзію. Ілля пройшов по них, не помічаючи ні чого навколо. Він був одним з останніх, хто прийшов, і всі, хто спостерігав за ним, розчаровано простонали. Чоловік відірвав погляд від справи, яку читав, і подивився на колег. А потім на підлогу, чортихнувся і відійшов подалі від колектора. А потім доторкнувся до його краю носком.

— Хм. Нея ти як почуваєшся? Виснаження немає?

— Спати страшенно хочу. Але я добу не спала.  І всю ніч малювала.

Він примружився, подивився на мою ауру і щось сам собі пробубнив і покивав. Маркус мав відвезти мене додому. І збирався сьогодні привезти до мене частину своїх речей. Не встигли ми піти, заявився цей білявий найманець. Хлопці миттю відреагували на нього. Уважно відстежували будь—який його крок.

— Ти повинна повернутися у свій світ! І виконати свій обов'язок перед родом.

— Іди в пінь! — сказала тихо і сердито, штовхнувши його на намальовані двері.

Чоловік, який не очікував цього, оступився і мав просто вдаритися спиною об стіну. Але двері відчинилися, і він зник.

— Так! — радісно прошипів Ілля — Я чекав цього! Після твоїх квіточок на кухні і цих зубатих на малюнку. Я чогось такого чекав.

Він помацав намальовані двері, вони знову були просто малюнком.

— Що ти відчувала, коли двері відчинилися.

— Сильне бажання, щоб він зник.

З'явився білявий через годину. Ми його чесно сиділи чекали.

— Чого так довго? — запитав Ілля. — Ми тут за твій рахунок експеримент проводимо, лускатий. Ти хоч обертатися можеш?

— Ні, — сказав він зло і кинув мені шматок кори. — Пощастило, що ти сказала все ж таки пінь, а не болото чи щось екстравагантніше. І пощастило, що пінь був трухлявий і це не вбило мене.

— Однак, — сказала я тихо. — Нікуди я з вами не піду!

І стала наступати на нього. Він мене руками не чіпав і відступав. А я його направляла в малюнок колектора. Відчула як хлопці в офісі завмерли. Найманець щось запідозрив.

— Я повинен побачити твого опікуна. Мені наказано вбити його.

Я мовчки штовхнула білобрисого з бажанням щоб його з'їли зубастики. Він очікувано провалився з криком і лайкою. Щоправда швидко вибрався. А слідом з'явився знайомий зубастик і прострекотав:

— Ми таке не їмо!

— Шкода, — сказала щиро.

— Знайди когось більш жирнішого, цей занадто кістлявий і луски багато.

— Тебе забракували, ти не їстівний, — сказала найманцю.

Коли малий стрибнув назад, деактивувала малюнок. І тепер намальовані зубастики не ворушилися.

— Це хто мене вбити хоче? — запитав Діма. — Цей чи що?

Найманець подивився на Діму примружившись. Потім на його колег і пішов порталом. Сказавши:

— Нехай твій дядько сам тебе вмовляє.

Цей так би мовити родич з'явився через кілька днів. Одразу попрямував у відділок до Дмитра. Я наче відчувала, що з'явитися, і теж зайшла у відділок, типу просто в гості до Маркуса. Родич, подивившись на мене, мовчки пішов до столу Діми.