Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

мене самого, він би точно здригнувся. Досить сказати тобі тільки те, що коли я почав читати Пушкіну перші глави з «Мертвих душ» у тому вигляді, в якому вони були спочатку, то Пушкін, котрий завжди сміявся при моєму читанні (він же був охочий до сміху), почав потроху ставати все хмурнішим, хмурнішим, а зрештою зробився зовсім похмурим. Коли ж читання закінчилося, він промовив голосом туги: «Боже, яка сумна наша Росія!» Мене це вразило. Пушкін, котрий так знав Росію, не завважив, що все це карикатура й моя власна вигадка! Ось тут я побачив, що означає діло, взяте з душі, і взагалі душевна правда, і в якому жахаючому для чоловіка вигляді може бути йому представлена темрява й страхаюча відсутність світла. З цих пір я уже став думати тільки про те, як би пом’якшити те тяжке враження, яке могли справити «Мертві душі». Я побачив, що багато з гидот не варті злоби; краще показати всю нікчемність їхню, що має бути довічно їхньою долею. Притому мені хотілося спробувати, що скаже взагалі росіянин, якщо його почастувати його ж власною пошлістю. Внаслідок уже давно прийнятого плану «Мертвих душ» для першої частини поеми потрібні були саме люди нікчемні. Ці нікчемні люди, одначе, аж ніяк не портрети з нікчемних людей; навпаки, в них зібрані риси тих, котрі вважають себе кращими за інших, зрозуміло, тільки в розжалуваному вигляді з генералів у солдати. Тут, окрім моїх власних, є навіть риси багатьох моїх приятелів, є й твої. Я тобі це покажу згодом, коли це буде тобі необхідно; до часу це моя таємниця. Мені потрібно було відібрати в усіх прекрасних людей, котрих я знав, усе пошле й гидке, яке вони прихопили не зумисне, та повернути законним їхнім власникам. Не питай, чому перша частина повинна бути вся пошлість і чому в ній всі особи до єдиної мають бути пошлими: на це дадуть тобі відповідь інші томи, — ось і все! Перша частина, попри всю свою недосконалість, головне діло зробила: вона вселила в усіх відразу до моїх героїв і до їхньої нікчемності; вона рознесла деяку мені потрібну тоскність від самих себе. Поки для мене цього доволі; за іншим я й не женуся. Звісно, все це вийшло б суттєво значнішим, якби я, не кваплячись видачею у світ, викінчив її краще. Герої мої ще не відокремились уповні від мене самого, а тому й не отримали справжньої самостійності. Ще не оселив я їх твердо на тій землі, на якій їм бути повинно, і не увійшли вони до кола наших звичаїв, обставившись всіма обставинами дійсно російського життя. Ще вся книга не більша за недоносок; але дух її рознісся вже від неї незримо, і сама її рання поява може бути корисною мені тим, що спонукає моїх читачів вказати на всі промахи щодо суспільних і приватних порядків усередині Росії. Ось якби ти, замість того щоб пропонувати мені пусті питання (якими напхав половину листа свого і які ні до чого не ведуть, крім вдоволення якоїсь пустої цікавості), та зібрав би замість того посутні зауваги до моєї книги, як свої, так і інших розумних людей, зайнятих, подібно до тебе, життям досвідним і діловим, та приєднав би до цього безліч подій і анекдотів, які траплялися в околодку вашому та в усій губернії, на підтвердження або спростування всякого діла в моїй книзі, що їх можна було десятками дібрати до всякої сторінки, — тоді б ти зробив добре діло, і я б сказав тобі моє щире спасибі. Як би від цього розширився мій кругозір! Як би освіжилась моя голова, і як би успішніше пішло моє діло! Але того, про що прошу, ніхто не робить: мої запити ніхто не вважає важливими, а тільки поважає свої; а дехто навіть вимагає від мене якоїсь щирості й відвертості, не розуміючи сам, чого він вимагає. І до чого ця пуста цікавість знати наперед й ця пуста, яка ні до чого не веде квапливість, що нею, як я запримічаю, вже й ти починаєш заражатися? Поглянь, як у природі відбувається все статечно й мудро, в якому стрункому законі і як розумно виходить одне з другого! Одні ми бозна-чого метушимось. Все квапиться. Все в якійсь гарячці. Ну, чи зважив ти доладно слова свої: «Другий том потрібен тепер неодмінно»? Щоб я через те тільки, що є проти мене загальне невдоволення, почав квапитися з другим томом так само нерозумно, як поквапився з першим. Та хіба я вже зовсім вижив з розуму? Невдоволення це мені потрібне; у невдоволенні людина хоч що-небудь мені висловить. І з чого виснував ти, що другий том саме тепер необхідний? Заліз ти хіба в мою голову? відчув сутність другого тому? По-твоєму, він необхідний тепер, а по-моєму, не раніше ніж через два-три роки, та й то ще взявши до уваги супутний хід обставин і часу. Хто ж з нас правий? Чи той, у кого другий том уже сидить у голові, чи той, котрий навіть і не знає, з чого складається другий том? Яка дивна мода тепер завелася на Русі! Сам чоловік лежить на боці, до діла справжнього лінивий, а другого квапить, точно ніби неодмінно другий має з усіх сил тягнути з радості, що його приятель лежить на боці. Ледь примітять, що хоч один чоловік взявся серйозно до якого-небудь діла, вже його кваплять зусібіч, і потім його ж вилають, якщо зробить по-дурному, скажуть: «Навіщо поквапився?» Та закінчую тобі поучення. На твоє розумне питання я відповідав і навіть сказав тобі те, чого досі не говорив ще нікому. Не думай, одначе, після цієї сповіді, що я сам був таким же виродком, як мої герої. Ні, я не схожий на них. Я люблю добро, я шукаю його і згораю ним; але я не люблю моїх мерзотностей і не тримаюсь за їхню руку, як мої герої; я не люблю тих ницостей моїх, котрі віддаляють мене від добра. Я воюю з ними, й воюватиму, й вижену їх, і мені в цьому допоможе Бог. І це нісенітниця, яку пустили дурні світські розумники, ніби чоловіку тільки й можна виховати себе, поки він у школі, а потім вже й риси не можна змінити в собі: тільки в дурній світській довбешці могла витворитися така дурна думка. Я вже від багатьох своїх гидот звільнився тим, що передав їх своїм героям, висміяв їх у них і змусив інших