Ярл Конг - Наречена мого брата, Ярл Конг

Такий дівич-вечір ніколи не забудеться. Навіть якщо захочеш, то ні чорта не вийде. Ну, що там може запропонувати цілком звичайний, нічим не примітний дівич-вечір? Пару накачаних стриптизерів, скажені танці всю ніч та головні болі на ранок? Тьфу ти, якась чортівня. Куди крутіше знаходитися під прицілом десятків поліціянтів, котрі хочуть знайти у твоїх речах щось заборонене, щоб вже потім під прицілом була твоя голова, оскільки вони наставлять на тебе зброю, як на особливо небезпечного злочинця. Хіба це не ефектніше?

- Маєте щось при собі заборонене? - Ставить питання один з поліціянтів, коли справа доходить до мене, до перевірки моїх особистих речей.

- Ні, немає, - цікаво, на що розраховане дане питання? Що я відповім так? Типу три стволи, чотири гранати й ще пару кілограмів заборонених речовин?

- Проходьте, - правоохоронець кидає погляд всередину моєї сумочки, щось там пару секунд роздивляється, а після повертає її законній власниці. Тобто мені. При цьому рукою вказуючи пройти за його спину, бо я "чиста".

Це ще по-божеськи, хоч не став чіпати руками мої речі, і то супер.

- Емі! - Виявляється, що за цим пів колом поліціянтів знаходився Артур, котрого певно не пускали пройти всередину цього натовпу, тож варто мені з'явитися на горизонті, позаду цих правоохоронців, як наречений тут же мене помічає.

- Артур! - Все найгірше позаду. Я не згоріла в нічному клубі. У мене нічого не знайшли забороненого. Можна спокійно видихнути й заспокоїтися, а мене ніби навпаки зараз прориває на істерику. Намагаюся стримуватися, не влаштовувати тут шоу, але сльози все одно проступають на моїх очах, а я сама кидаюся в обійми коханого. Міцно-міцно його до себе притискаю, щоб він мене не покинув та оберіг від будь-яких проблем. Від будь-яких людей. Чи то цивільних, чи то поліціянтів. В цій критичній ситуації вони всі для мене злісні вороги.

- Сонце, що тут трапилося? Що це зборисько таке? - Звичайно, Артура дивує те, що він бачить. Це здивувало б кожну пересічну людину, яка б проходила повз такого збіговиська, що вже говорити про нареченого, який буквально годину тому привіз мене сюди, щоб я відпочила душею та тілом, а через шістдесят хвилин тут ТАКЕ...

- Не знаю, - нарешті набираюся сил відлипнути від чоловіка та стати на власні ноги, - сказали, що виникла пожежа в клубі.

Навмисно не розповідаю нареченому стосовно того, з якого приводу тут з'явилися правоохоронці. Сподіваюся, що виникла просто якась помилка, як то було минулого разу з клубом брата Лерки. Не хочу Артуру повідомляти, з якої справді причини сюди наглянули поліціянти. Він же дорікне мені, згадає стосовно того, що казав, що про цей клуб йде погана слава. Одним словом виявиться правим. І вже чорта з два хоч кудись хоч колись мені відпустить.

- А поліція тут до чого? В нашому місті критична недостача пожежників чи що?

Не повірив. Наречений не повівся на мою дурню, але вирішую нічого більше не говорити, а просто стенаю плечима, ніби я й сама не в курсі що вони тут забули.

- Емііі!!!

Та буквально наступної миті мені вже стає якось все одно в що повірив Артур, а в що ні, оскільки я чую голос сповнений розпачу, а повернувшись в той бік, звідки він лунає, я бачу... Лерку?

- Емііі!!! Допоможииии..., - благає подруга і я тут же кидаюся їй на поміч, ось тільки не встигаю зробити й кроку, як на моїй руці стискаються чиїсь пальці й не дають мені дібратися до Лерки. Котра прямує в компанії двох поліціянтів, які схопили дівчину й тягнуть її до машини. До машини правоохоронців. Начебто дуже небезпечного злочинця.

- Артур! Відпусти! - Хочу вирватися з захоплення нареченого, але той міцно мене тримає й навпаки тільки сильніше притягує до себе, охоплюючи тепер за талію.

- Ти ідіотка? - Артур гарчить мені прямо на вухо, чим змушує відвернутися від Лери та поглянути йому у вічі. Я не очікувала на такий різкий випад, та ще і на таке звернення... Від коханого. - Хочеш поїхати слідом за нею? Зіставити подрузі компанію за решіткою? Ти цього добиваєшся?

Пару раз кліпаю віями, намагаюся усвідомити, до чого хилить наречений, але ні чорта не виходить, поки я не обертаюся в сторону, де пару секунд тому була Лера і яка просила мене про допомогу, а зараз спостерігаю за тим, як її саджають в машину й через пару миттєвостей вона зривається з місця. Забираючи дівчину чорт знає куди. Але, скоріш за все, як сказав Артур - за решітку. Ну, явно не по гарячій путівці їй запропонували поподорожувати...

- Ринат! - Бачу брата подруги, який було кинувся за машиною поліціянтів, але не встиг вчасно дібратися, тож вже крокує кудись в іншу сторону. - Ринат! Що трапилося? Куди забрали Леру?

Артур і надалі мене не відпускає, але дає підійти ближче до Рината. Який переводить на мене затуманений погляд, дивиться ніби крізь мене. Чоловік в прострації. Таке враження що не розуміє де наразі знаходиться.

- У відділок, - видає інформацію брат подруги, але його очі скляні, не живі, бездушні. - У її сумочці знайшли якісь таблетки...