Жоель Діккер - Книга Балтиморів

Він зацікавлено глянув на мене.

— Ви часом не хворієте на голову?

Наступного дня о шостій ранку Дюк загавкав під дверима, і я почастував його свіжим м’ясцем. Потім пішов із ним на пошту.

Далі не втерпів і погуляв із ним по місту: ми побували в перукарні й заглянули до невеличкої мистецької цукерні, яка мені дуже подобалася. Ото сиділи ми на терасі, я тримав вафельний стаканчик, собака старанно вилизував його, аж позаду пролунав чийсь голос.

— Маркус?

Я аж підскочив, злякавшись, що мене застукали на гарячому. То був Лео.

— Лео, нехай вам усячина, ви так наполохали мене!

— Та ви, Маркусе, геть здуріли! Що ви оце коїте?

— Морозиво їмо.

— Ви гуляєте містом із собакою, і всі це бачать! Хочете, щоб Александра збагнула, в чім річ?

Що ж, Лео правду казав. Та й сам я це знав. Певне, мені хотілося, щоб урешті Александра про все дізналася. Щоб сталося бодай що-небудь. Я хотів більшого, ніж оті наші крадені хвилини.

Збагнув, що мені хочеться, щоб усе стало, як було давніше. Та минуло вісім років, і життя в неї тепер інше. Лео змусив мене відвезти Дюка до Александри, поки не закортіло повести його в кіно чи ще якусь дурню вчинити. Я послухався його. Коли повернувся, сусід сидів на веранді й писав. Мені здалося, він навмисне там улаштувався, щоб чатувати на мене. Я підійшов.

— І що? — поспитав я, показуючи на зошит, де так нічого і не було написано. — Як посувається робота над текстом?

— Нічогенько. Мабуть, напишу роман про чоловіка, який спостерігає за молодим сусідом, що намагається любити дівчину через пса.

Я зітхнув і сів коло нього на стільці.

— Не знаю, Лео, що мені й удіяти.

— А ви робіть, як ото зі псом. Нехай вона вас обере. Часом люди купують пса, не розуміючи, що не вони його обирають, а він їх. Пес заводить вас і, щоб вас не засмутити, тільки вдає, ніби кориться всім вашим правилам і наказам. Якщо ж злагоди нема, всьому край. Ось у штаті Джорджія сталася жахлива, проте цілком правдива історія. Якась мати-одиначка, що й так достатньо мала гріхів у житті, придбала довгошерсту таксу, яку назвала Віскі, щоб трохи пожвавити життя собі, та й дітлахам теж. Проте, як на лихо, собака їй не підходив геть, і незабаром з ним неможливо стало жити. Здихатися тої такси було годі, тож молодичка вирішила вдатися до рішучих заходів: вивела її з хати, обілляла бензином і підпалила. Псюра страшенно завалував, почав гасати туди-сюди, а потім побіг до хати, де двоє дітей саме дивилися телевізор. Хата згоріла, дітлахи з собакою теж, пожежники застали тільки попіл. Гадаю, тепер ви розумієте, що пес повинен обрати вас сам.

— Боюся, Лео, я нічогісінько не втямив із вашої розповіді.

— Так само треба поводитися і з Александрою.

— Ви боїтеся, що я спалю її живцем?

— Та ні, дурнику ви такий. Облиште гратися в передатну любов: нехай вона сама вас обере.

Я стенув плечима.

— Так чи так, вона незабаром поїде до Лос-Анджелеса. Затримка тільки за Кевіном, а він майже одужав.

— То що, ви так усе й покинете? Зробіть, щоб вона лишилася. Зрештою, розкажете ви мені, що там поміж вами сталося? Ви так і не розповіли, як зустрілися.

Я підвівся.

— Наступного разу, Лео. Обіцяю.

Наступного дня моєму другові Дюку не пощастило дременути з дому непомітно. Як водилося, він загавкав під моїми дверми о шостій ранку, та, відчинивши, я побачив на порозі Александру. Вона була в піжамі, на обличчі завмер веселий і заразом трохи недовірливий усміх.

— Ти знаєш, — сказала вона, — він зробив підкоп у садку. Оце сьогодні вранці я побачила. Проліз під огорожею і прямісінько до тебе! Можеш у таке повірити?

І засміялася. Навіть у піжамі й без макіяжу вона була дуже гарна.

— Вип’єш кави? — запитав я.

— Залюбки.

Я раптом згадав, що у вітальні валяються Дюкові іграшки.

— Зачекай хвильку, я вдягну штани.

— Та ти ж у штанях, — сказала вона.

Я нічого на те не відповів і просто зачинив двері в неї перед носом, попросивши трохи почекати. Потім шатнувся по хаті, позбирав Дюкові іграшки, миски та килимки і жужмом склав у себе в спальні.

Коли впустив її до хати, Александра зацікавлено глянула на мене. Зачиняючи за нею двері, я не помітив, що з авто, що стояло неподалік, нас фотографує якийсь чолов’яга.

8

Балтимор

1992–1993 роки

Згідно з непохитним розкладом, кожні чотири роки незадовго до Дня подяки відбуваються президентські вибори. 1992 року Ватага Ґольдманів брала активну участь у кампанії Білла Клінтона.

Дядечко Сол був переконаний демократ, тому під час зимових вакацій 1992 року у Флориді тривали постійні сутички. Моя матінка казала, що дідусь завжди голосував за республіканців, та відколи дядечко Сол став лібералом, той пристав до нього. Хай там як, а дядечко Сол дав нам перший урок громадянської активності, залучивши до участі у виборах Білла Клінтона. Ми мали по дванадцять років, й епопея Ватаги Ґольдманів була в розпалі. Жив я тільки для них, для хвилин, які проводив із ними. І сама думка про те, що я братиму участь у перевиборчій кампанії, — не має значення, за кого, — переповнювала мене величезною радістю.

Вуді з Гіллелем знай працювали на Бунка. Мали вони від того не лише задоволення, а ще й заробляли трохи кишенькових грошенят. Роботу вони виконували швидко і добре, тож декотрі мешканці Оук-Парку, яких Бунк дратував своєю млявістю, коли треба було щось зробити в саду, зверталися просто до них. У таких випадках друзі відкладали двадцять відсотків заробітку й віддавали їх Бункові, причому так, щоб він не бачив, — клали гроші до кишені піджака або ж у скриньку для рукавичок в автомобілі. Приїжджаючи до Балтимора, я з величезним задоволенням допомагав їм, надто ж як вони працювали на своїх постійних клієнтів. У хлопців завелася своя невеличка клієнтура, тож вони носили футболки з написом «Садівники Ґольдмани. З 1980 року», які замовили в місцевій кравецькій майстерні. Таку саму подарували вони й мені, й ще ніколи не почувавсь я таким гордим,