Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

― Що?

― Я не хотів тобі казати… зважаючи на те, як ти до неї ставишся… але…

― Ти про Еву. Що вона зробила?

― Нічого. Дійсно нічого. Але… ― відводить погляд. ― Її аура. Вона незвична. Не така, як у інших. Пересічних.

― Вона з магічного роду, ― нагадую. 

― Не така… ― супиться. ― Подібної я не бачив ніколи в житті.

― Я візьму це до уваги… ― киваю.

Друг підіймається. Розгладжує невидимі зморшки на штанах.

― Це, власне, усе, що я хотів сказати, ― дивиться з-під лоба.

― Гаразд, ― сідаю за стіл. 

Роботи накопичилась купа. І добре було б узятися до справ, як тільки друг виходить. Але в голові лише Ева. Дивна аура… Що б це значило… Можливо її особливість ще більш… хм… особлива. Але розкривати в чому її секрет навіть Рігану поки не готовий. Він знає лиш одне ― мені потрібна Ева. Занадто ризиковано розкривати відразу усі карти. Це може загрожувати йому небезпекою. Усім, хто може взнати правду. 

Дістаю з шухляди кілька аркушів, ручку. Підсовую до себе чорнильницю. Хай там що, але я мушу захистити Еву. Вона зрадниця, безсовісна і безпринципова особа, яка заради своєї власної вигоди готова знищити чуже життя. Але подумки повертаюсь до того першого дня, коли забрав її з лікарні. 

Вона була така виснажена, замордована, худенька, здається крізь шкіру світились тонкі кісточки. Буквально фізично боляче, як уявлю, що можливо їй знову доведеться пройти через ці тортури. Пояснити собі ці дивні почуття не можу, здається я й сам їх не контролюю. Вони бісять, виснажують, зводять з розуму. Керують моїми вчинками, спонукають до дивних дій, як ото слідкувати за нею під деревом. Вивертають усе нутро, змушують почуватись винним. Перед Леолою, перед Гленном. За те, що замість холодної люті палаю від бажання її торкнутись. І краще було б якби вона зникла з нашого життя. Зникла навіки, наче її тут і не було. Мені ж повинно було бути байдуже після того, що вона натворила. Але, дідько, не байдуже. Ні разу не байдуже… Занадто чітко розумію, якщо все пущу на самотік, не подбаю про її безпеку, ніколи собі цього не пробачу. 

Вмочую перо в чорнила і, трохи подумавши, виводжу:

Королю Якову Третьому, правителю всієї Вініконії

від Теодора Емерея, графа Айвернеського…