Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

— Я не брешу!

Губи Сета презирливо кривляться.

— Я не про тебе. Про лікаря. Вони всі брехуни та зрадники. Корчать із себе розумних, а насправді нічого не знають.

Підтискаю вуста.

— Чому ти так говориш? Це не правда. Доктор Ешлі дуже добрий. І розумний, ― кидаюсь на захист першої людини в цьому світ, що мені прийшла на допомогу.

— Так, док хороший, — поблажливо киває. Дивиться прямо в очі, і в великих, не по дитячому мудрих очах я помічаю застарілий біль. — Але решта ні. Вони обіцяли, що Гленн буде здоровий, що мама видужає, що все буде добре. Обіцяли мені та татові. Але збрехали…

Серце стискається. Накриваю дитячу долоню своєю, стискаю підбадьорливо. Тепер стає все зрозуміло. Як я могла забути!

— Ох, Сет… — зітхаю. Навіть не знаю, що на це відповісти. За грудиною ниє від співчуття. — Так буває… — тихо кажу. Сама згадую маму, й батька, який був ще тим покидьком. І лікарем…

Шмигає носом.

— І ти тепер також нічого не пам'ятаєш. Це, напевно, страшно не знати хто ти. Тобі страшно? — не відводить погляд. Єдиний, хто виявив до мене співчуття. Дитина, дев’ятирічний хлопчик виявився мудрішим за усіх дорослих. Таке влучне питання, таке щире.

Мені страшно, звісно страшно. Тільки не від того, що забула, від того, що якраз навпаки — пам’ятаю занадто багато. Й не зможу ніколи повернутись туди, де я — Женя. До скону житиму чуже життя в чужому тілі, втрачу себе по краплині, по часточці. Перетворюсь в когось іншого.

Але я підбадьорливо посміхаюсь.

— Ні… не зовсім, — брехати таки доводиться. Хоч і частково. — Просто все здається новим та незвіданим. У мене в голові зовсім інший світ та інше життя.

— І ти так дивно розмовляєш, бо думаєш, що з іншого світу? — знову дивує прозорливістю й недитячою мудрістю.

— Мабуть, — знизую плечима і знову беру книжку.

Хочеться закінчити цю розмову, хоч нічого дивного й поганого Сет не бажає, питає з цікавості, зі співчуття. Але вихор спогадів про минуле життя ятрить свіжу рану, мені досі важко змиритись з дійсністю. Інколи сняться дім, подруги, пари. І я прокидаюсь вся в сльозах, розуміючи, що, можливо, більше ніколи не побачу дорогих серцю людей, улюблені місця. Ці секунди, що усвідомлюю реальність після прокидання, найстрашніші. Вони наче ножем знову й знову шматують серце.

Опускаю очі, щоб Сет не помітив сліз, й старанно вдаю, що шукаю потрібний рядок у книзі. Але несподівано мене наздоганяє дивне відчуття. Наче нав'язлива сверблячка, від якої хочеться пересмикнути плечима. Підводжу голову і мимоволі чіпляюсь поглядом за низку вікон, що поблискують у променях сонця. Від відблисків у шибках важко щось розгледіти, але мені чомусь здається, що фіранка в одному трохи смикнулася. Знайомі мурашки розсипом кидаються по спині, й волосся на загривку відразу стає дибки.

— Сет! — гукаю чомусь пошепки. Горло стискує лещатами.

Хлопчик повертає голову, наче відчуває мій стан.

— Що? — супиться.

— А чиї це вікна? — показую пальцем на те, в якому рухалась фіранка.

Й ні краплі не дивуюсь, коли чую відповідь.

— Це татів кабінет. А що?

— Нічого, — струснувши головою, знову повертаюся до читання.

Але серце в грудях гупає так сильно, що майже не чую своїх слів.

***

Теодор

― Ну, що скажеш? ― засмикую фіранку й повертаюсь до Рігана.

Ева все більше й більше дивує. Зізнаюсь чесно, коли я побачив її в дверях Гленнової кімнати, ледь стримався від люті. А потім навіть зрадів, хай милується наслідками своїх дій. 

― Їй стає краще. Принаймні фізично…

Гмикаю. Звісно. А от за легенду з амнезією, ручаюсь, триматиметься до останнього. Така вигідна хвороба, що й казати. 

― Ти й далі вважаєш, що вигадує?

― Навіть не сумніваюсь!

Криводушу. Сумніваюсь. Але… дідько. Ева до біса талановита акторка, вона вже встигла причарувати усіх у замку. Навіть Сета і Зої. А тих не так легко обвести навколо пальця. 

Знову ледь помітно відсуваю фіранку, дивлюсь на Еву і сина, що влаштувались під деревом. Вона читає книгу, а Сет уважно слухає. Він же на пам’ять знає кожну казку в бібліотеці, а тут навіть погляд не відводить. 

Востаннє йому читала Леола. Перед сном. Щовечора. Це була їхня маленька традиція, їх секрет. Вони разом вибирали книгу, разом її обговорювали, ділились враженнями. 

Я намагався зберегти цю традицію. Прийшов до нього з пропозицією почитати. Минув тиждень, відколи ми розвіяли прах Леоли над морем. Але син подивився на мене таким поглядом, що я не зміг. Ми просто сиділи й обіймались, поки Сет не заснув. А вранці він мене попросив більше йому не читати… Бо це мамине…

― Тео… я все розумію… Але погодься, Ева не схожа на ту, хто обманює… Мені вона здається щирою. А ще наляканою, розгубленою.

― Мені вона теж такою здавалась… ― задумливо промовляю. 

Погляд пробігає по золотистому волоссю, зібраному на потилиці стрічкою. Один неслухняний локон вибився з зачіски й спадає їй на щоку. У мене пальці сверблять доторкнутись до нього, заправити за маленьке рожеве вушко. Відчути наскільки м’яка, оксамитова її шкіра. Тепла, ніжна, наче найтонший шовк. Руки стискаються кулаки, до хрусту в кісточках. Клята відьма!

Дивно, але раніше я на неї так не реагував. Навіть коли пропонував вийти заміж. Сприймав, як дитину. І в думках не було робити дружиною по-справжньому. Ще свіжий був біль від втрати Леоли, ще гарячими були почуття. Тоді було не до жінок. Насправді, якби не обставини, я б і не шукав дружину. Навіщо? Спадкоємці є, жінки ― які забажаю. Варто лиш пальцем поманити. Ті, яких можна купити, не зрадять, не зроблять боляче, і коли зникнуть з мого життя, я нічого не відчую. Просто знайду заміну. 

Але Гленн… Йому потрібна була Ева. А вона зрадила.

― Ти маєш ще дещо знати, Тео, ― раптом дивним тоном промовляє Ріган. 

Зацікавлено дивлюсь на друга. Це тон я знаю. Він означає щось серйозне. Щось, чому він не може знайти пояснення.