Жорж Санд - Консуело

з глузду з'їхали! Я хочу, щоб його доставили в Дрезден, а звідти в Прагу, якщо побажає він цього, і навіть у Відень, якщо такі його наміри; і все це за мій рахунок. Позаяк я відволік таку шановану людину від занять, я зобов'язаний доставити його туди, звідки взяв, не призводячи ні до яких витрат. Але я бажаю, щоб ноги його не було в моїх володіннях: він занадто розумний для нас.

— Які ж будуть розпорядження вашої величності щодо співачки?

— Її відвезуть під конвоєм, захоче вона цього чи ні, до Сан-Сусі й відведуть їй приміщення в замку.

— У замку, ваша величносте?

— Що ви? Оглухли, чи що? У кімнатах Барберіні.[309]

— А з Барберіні, ваша величносте, як же ми вчинимо?

— Барберіні вже немає в Берліні. Вона виїхала. Ви цього хіба не знали?

— Не знав, ваша величносте.

— Що ж ви, нарешті, знаєте? І як тільки ця дівиця приїде, зараз же доповісте мені про це, хоч о якій би годині дня або ночі це було. Ви мене зрозуміли? Ось перші накази, які ви звеліть вписати до реєстру за номером один завідувачеві моєї «скриньки»: допомогу Карлові, відправлення назад Порпори, передача Порпоріні всіх почестей і доходів Барберіні. Ну, от ми й біля міської брами! Розвеселися ж, Будденброку, і постарайся бути трішки менш дурним, коли мені знову заманеться подорожувати з тобою інкогніто!

Розділ 103

Порпора й Консуело прибули до Праги з настанням темряви. Стояла досить холодна погода. Місяць заливав своїм світлом стародавнє місто, що зберегло релігійний і войовничий дух свого минулого. Наші мандрівники в'їхали через так звану Росторську браму і, проїхавши частину міста, розташовану на правом березі Влтави, благополучно дісталися середини мосту. Тут карету сильно труснуло, і вона відразу зупинилася.

— Господи Ісусе Христе! — вигукнув візник. — От тобі й на! Треба ж було коню впасти перед статуєю! Погана прикмета! Нехай допоможе нам святий Іоанн Непомук!

Консуело, бачачи, що припряжний заплутався в посторонках і машталіру доведеться чимало часу промарудитися над тим, аби підняти його й полагодити збрую — тріснуло кілька ременів, — запропонувала своєму вчителеві вийти з екіпажа, розім'яти ноги й зігрітися. Порпора погодивсь, і Консуело підійшла до поручнів мосту, бажаючи оглянути навколишню місцевість. Із цього місця два різні міста, розташовані амфітеатром, які становлять Прагу, — одне — так зване «нове», побудоване 1348 року Карлом IV[310], й інше — «старе», засноване ще в сиву давнину, — здавалися двома чорними кам'яними пасмами; над ними там і сям, на підвищених місцях, здіймалися стрункі шпилі старовинних будинків і похмурі зубці укріплень. Влтава, темна й швидка, ринула під міст дуже суворого стилю — місце дії стількох трагічних подій в історії Чехії, а місяць, відбиваючись у водах Влтави, блідими відблисками вибілював сивиною голову побожно шанованої статуї святого Непомука. Консуело почала вдивлятися в обличчя святого мудреця, що, здавалося, зі смутком поглядав на хвилі. Легенда про святого Непомука прекрасна, а ім'я його шановане кожним, хто цінує незалежність і вірність. Сповідник імператриці Іоанни, він відмовився виказати таємницю її сповіді, і п'яниця Вінцеслав, який побажав довідатися про помисли своєї дружини, не маючи змоги що-небудь вивідати в знаменитого вченого, наказав утопити його під Празьким мостом. Переказ свідчить, що в той момент, коли Непомук зник під водою, п'ять зірок зайнялися над виром, який тільки-но зімкнувся, наче вінець мученика ще з хвилину носився по хвилях. На згадку про це чудо п'ять металевих зірок були вмуровані в кам'яні поручні мосту на тому самому місці, звідки було скинуто Непомука.

Мати Консуело, Розамунда, жінка дуже набожна, завжди з розчуленням згадувала легенду про Іоанна Непомука, і в числі святих, чиї імена вона щовечора змушувала вимовляти чисті вуста своєї дитини, незмінно значилось ім'я цього головного покровителя мандрівників, усіх тих, хто наражається на небезпеку, а найпаче — «захисника доброго імені». Подібно до того як бідняки мріють про багатство, ідеалом циганки на старості стало добре ім'я — скарб, про який вона й гадки не мала в юні роки. Завдяки такій зміні Консуело була вихована в правилах надзвичайної чистоти. І в цю хвилину вона згадала молитву, з якою колись зверталася до цього апостола істини; схвильована краєвидом місць, свідків його трагічного кінця, вона інстинктивно опустилася на коліна серед прочан, які в ті часи вдень і вночі схилялися перед зображенням святого. Тут були бідні жінки, прочани, старі, жебраки, було й трохи циган — гітаристів і завсідників великих доріг. Однак побожність прочан не поглинала їх настільки, щоб перешкодити їм простягнути руку Консуело. Вона щедро роздала їм милостиню, з радістю згадуючи ті часи, коли сама була не краще взута й не більш горда, ніж усі ці люди. Щедрість її зворушила прочан, і вони, потихеньку порадившись між собою, доручили одному зі своїх сказати Консуело, що проспівають їй стародавній церковний гімн блаженному Непомуку, щоб святитель відхилив погану прикмету, через яку дівчині довелося зробити зупинку на мосту. Вони запевняли, начебто музику й латинські слова гімну складено в часи п'яниці Вінцеслава.

Suscipe quas dedimus, Johannes beate!

Tibi preces supplices, noster advocate:

Fieri, dum vivimus, ne sinas infames

Et nostras post obitum coelis infer manes.[311]

Порпора з інтересом прослухав їх і вирішив, що гімну не більше ста років; але інший гімн, виконаний прочанами, здався йому прокльоном, який накликається на голову Вінцеслава його сучасниками, і починався він так:

Saevus, piger imperator,

Malorum clarus patrator… etc.[312]

Хоча злочини Вінцеслава й були вчинені за давніх часів, здавалося, бідні чехи знаходили невичерпне задоволення, проклинаючи в особі цього тирана ненависний титул «імператора», що зробився для них символом чужоземного панування. Австрійські вартові охороняли брами, розташовані по обох кінцях мосту. Їм було наказано безперестану ходити від брами до середини мосту. Тут вони сходилися біля статуї святого, поверталися один до одного спиною й продовжували свою незворушну прогулянку. Вони чули гімни, позаяк що були не настільки знаючі в церковній латині, як празькі прочани, то думали, звичайно, що слухають славослів'я Францу Лотаринзькому, чоловікові Марії-Терезії.

Наївні пісні при місячному світлі, серед найкрасивішого у світі ландшафту, навіяли смуток на Консуело. Її подорож дотепер була вдалою, веселою, і цей раптовий смуток був мовби природною реакцією. Машталір, що приводив до ладу екіпаж із чисто німецькою повільністю, — щораз, як щось йому не подобалося, повторював: «От уже погана прикмета!» — і це зрештою не могло не подіяти на уяву Консуело. А всякий